Адріан Кащенко: Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Поклоняється бідний невольник
Із землі турецької, із віри бусурманської
У городи християнськії - до отця, до матусі,
Що не може він їм поклонитися -
Тільки поклоняється голубонькам сивеньким:
“Ой ти, голубонько сивенький!
Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш;
Полети ти в городи християнськії,
До отця мойого, до матусі.
Сядь-пади
На подвір'ї отцівськім,
Жалібненько загуди,
Об моєї пригоді козацької припом'яни:
Нехай отець і матуся
Мою пригоду козацькую знають,
Статки, маєтки збувають,
Великі скарби збирають, -
Головоньку козацькую із тяжкої неволі визволяють!
Бо як стане Чорне море вигравати,
То не знатиме отець, либонь матір,
У которої каторзі шукати:
Чи у пристані Козловської,
Чи у городі Царграді на базарі.
Будуть ушкалі, турки-яничари набігати,
За Чорнеє море у Арабську землю продавати,
Будуть за них срібло-злото, не лічачи,
Сукна дорогі поставами, не мірячи,
За них брати.
Тоді далася бідному невольнику
Тяжкая неволя добре знати:
Кайдани руки-ноги поз'їдали,
Сирая сириця до жовтої кості
Тіло козацькеє проїдала”.
То бідні невольники на кров, на тіло поглядали,
Об вірі християнській гадали,
Землю турецьку, віру бусурманську проклинали:
“Ти, земле турецькая, віро бусурманськая,
Ти єси наповнена сріблом-злотом
І дорогими напитками,
Тільки ж бідному невольнику на світі невільно,
Що бідний невольник у тебе пробував,
Празника Рожества, будь лі Воскресения не знає,
Всі у неволі проклятої, на каторзі турецької
На Чорнім морі пробувають,
Землю турецькую, віру бусурманськую проклинають:
“Ти, земле турецька, бусурманськая,
Ти, розлуко християнська!
Уже бо ти розлучила не єдиного за сім літ війною;
Мужа з жоною, брата з сестрою,
Діток маленьких з отцем і маткою.
Визволь, боже, бідного невольника
На Свято-руський берег,
На край веселий, між народ хрещений!…”

У долині огонь горить,
Коло нього турок сидить,
Турок сидить - коня держить,
Коня держить за поводи,
За поводи шовковії;
Біля нього дівча сидить,
Дівча сидить, слізно плаче,
Слізно плаче, турка просить:
- Пусти мене, турчиночку,
Побачити родиночку,
Ще й рідную Вкраїночку.

Сестра сестрі промовляє:
Проси, сестро, турка-мужа,
Нехай косу русу утне,
Най до мамки її пошле,
Най ся мамка не фрасує,
Най нам віна не готує!
Бо ми віно утратили
Під явором зелененьким
Із турчином молоденьким…

Що на Чорному морі, на камені біленькому,
Там стояла темниця кам'яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
Вони вже тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка приходжає,
Словами промовляє:
“Гей, козаки, ви, біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?”
Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку-бранку Марусю, попівну Богуславку,
По річах пізнавали,
Словами промовляли:
“Гей, дівко-бранко, Марусю,
Попівно Богуславко!
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного не видаєм.
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера”.
Тоді дівка-бранка Маруся,
Попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
“Ой козаки, ви бідні невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській Великодна субота,
А завтра святий празник, роковий день Великдень!”
То тоді ті козаки теє зачували,
Білим лицем до сирої землі припадали,
Дівку-бранку Марусю, попівну Богуславку,
Кляли-проклинали:
“Та бодай ти, дівко-бранко Марусю,
Попівно Богуславко,
Щастя-долі собі не мала,
Як ти нам - святий празник, роковий день Великдень -
сказала”
То тоді дівка-бранка Маруся,
Попівна Богуславка,
Теє зачувала,
Словами промовляла:
“Ой козаки, ви, біднії невольники!
Та не лайте мене, не проклинайте:
Бо як буде наш пан турецький до мечеті виїжджати,
То буде мені, дівці-бранці Марусі,
Попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати:
То буду я до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати”.
То на святий празник, роковий день Великдень,
Став пан турецький до мечеті від'їжджати,
Став дівці-бранці Марусі,
Попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка Маруся,
Попівна Богуславка,
Добре дбає, до темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків, бідних невольників,
На волю випускає
І словами примовляє:
“Ой козаки, ви, бідні невольники!
Кажу вам: добре дбайте,
В городи християнські утікайте;
Тільки прошу я вас одного -
Города Богуслава не минайте.
Моєму батьку й матері знати давайте:
Та нехай мій батько добре дбає,
Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає
Та нехай мене, дівки-бранки Марусі,
Попівни Богуславки,
З неволі не викупляє.
Бо вже я потурчилась, побусурманилась
Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного!”
Ой, визволи, боже, нас всіх, бідних невольників,
З тяжкої неволі, з віри бусурманської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!