Адріан Кащенко - Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

“Там жив характерник Канцибера, а тепер людей лякають чорти. Колись там така пуща була, така росла палома (висока трава), що й не просунешся. Там, кажуть, колись кричало, реготало і вило на всю плавню”.

На східному боці річки Лопушки, що впадала в Кінську, проти села Маячки, розкинулось багато озер, а з них найбільше, рахуючи згори: Царград, Глибоке, Довге, Криве (це вже вкотре?), Розкопанка, Глухе, Осикове, Білоцерков-не, Орлове, Річище, Прошесь, Тихе, Волове, знову Криве та Бабине, прозване так через те, що на ньому збиралися баби (пелікани). Опріч озер, понад Кінською йшли лимани: Холодний, Дурний, Буроватий, Скелюватий, Крутоватий та інші.

Багато ще й зараз по цих озерах та лиманах риби та дикої птиці, але найбільш цікаве в сій частині Великого Лугу урочище Кучугури. Простяглеся воно серед плавні високим, піскуватим кряжем, почавшись біля залізничної станції Попової на північ, за вісім верст, - до озера Довгого і навіть далі за нього.

На сьому місці неодмінно існувало колись велике місто, бо ще за часів Нової Січі поміж кучугурами було чимало мармурових стін і підмурків, а цегли - то скільки хочеш. Про це збереглися й документи в архівах останньої Січі. Під час спорудження Олександрівської фортеці, росій-. ський генерал хотів брати з Кучугури цеглу та мармур, але Кіш Запорозький рішуче проти того виступив; не дозволив вивозити камінь і написав генералові, що Військо Запорозьке давно знає про руїни у Великому Лузі давнього городища і має думку, як тільки скінчиться тогочасна війна (1769 - 1774 pp.), збудувати з мармуру та іншого матеріалу, що є на руїнах міста, нову та велику церкву в Січі.

Ця оборона запорожцями своїх прав на Великий Луг була зарахована війську, як змагання з царською владою, й ніколи не пробачалася.

Досі ті руїни давнього міста почасти вже використані поміщиками для будівництва своїх економій, почасти ж їх позаносило пісками. Ніхто докладно не досліджував Кучугур, і через те понині не відомо, якому народові належало те місто. Народні перекази приписують його туркам; на мою ж думку, запорожці на початку XVI століття не могли застати у Великому Лузі такого значного турецького міста, і коли б і застали, то не зуміли б одвоювати його, тому руїни на Кучугурах треба вважати за сплюндроване татарами генуезьке місто, як і на Білозерці.

Дід Джерелівський подав такі відомості про се урочище:

“У Великому Лузі насупроти слободи Василівки єсть кучугури, а поміж ними глибокі ями (напевне, там повикопували підмурки давніх будинків). Ці кучугури, такі високі та круті, що не всякий на них і зійде; а ями глибокі й заросли дерезою (колючі кущі з червоними ягідками), кущами та хмелем, що не видно й дна. Страшно там: звір живе всякий і виховуються злодії та душогуби. Як жили запорожці у Великому Лузі, то тут було їх кишло. У сьому місці ніяка б сила не звоювала війська. Кучуруги єсть і ближче біля слободи Підстепної, де кінчаються плавні пана Попова і починаються Канкрінські. І тут невилазні урочища, і тут жили запорожці. Біля цих кучугур, на Канкрінській землі, був якийсь турецький город, бо багато знайдено цегли й каміння з фундаменту. Цегла міцна, як камінь. Щоб не затопляла весняна вода, турки насипали високі могили по плавнях і становили по них цеглові двірці. Срібні гроші, мов риб'яча луска, і невеличкі мідні находять люди і тепер. Ще недавно в цих могилах викопували чавунні турецькі казани і якісь мідні труби. Казали й тепер вони єсть у підстепнянських людей. Вони широкі і мілкі, так що з кожного можна нагодувати чоловік десять-п'ятнадцять”.

Чому ж так сталося - на місці стародавніх міст тепер піскуваті кучугури? Для мене цілком зрозуміло: мешканці міст вирубали навколо себе ліс на будову й на дрова, а позаяк грунт на Великому Лузі піскуватий, то вітри з часом і позаносили міста.

Найлегше під'їхати до Кучугур од залізничної станції Попової човном, Кінською, а далі річкою Кривою. Я був на Кучугурах року 1882-го і можу ствердити слова діда Джерелівського: “Сумно на Кучугурах і страшно” - я не зміг примусити себе, щоб зайти в Кучугури глибше, як сажнів на сто: вони ж упоперек мають більше двох верст. Коли спуститися з кучугури в яму, виднокіл так зменшується, що бачиш тільки небо та перед очима кущі; коли ж вилізеш на кучугуру, то тільки й уздрієш навкруги безкраї ряди таких-от кучугур, на яких ноги грузнуть у пісках, а вбрання зачіпається за кущі. У цих кучугурах ще довго матимуть притулок вовки та лисиці.

На схід од річки Лопушки й до Верхньотарасівського перевозу вздовж Дніпра тягнеться добрий ліс. Од перевозу, впоперек Великого Лугу, що звузився до 12 верст, ідуть два шляхи: один - до Струківського хутора та села Балок, а другий - до села Благовіщенського, що на Кінській. Цими шляхами дуже цікаво подорожувати, бо вони обминають чимало озер та переходять багато річок. Проте доброго лісу понад шляхом вже мало.