Адріан Кащенко - Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Цього року частина запорожців на Дунаї перебувала під рукою Потьомкіна, і їхнє життя, звичаї та сміливість так йому сподобалися, що він і собі захотів приписатися до запорозького товариства і звернувся з приводу того до кошового листом од 15 квітня 1772 року, в якому, називаючи Калнишевського батьком, просив милостиво зарахувати його до Кущівського куреня.

Запорожці прийняли Потьомкіна до товариства й дали йому січове прізвисько Грицько Нечоса, бо князь носив на голові пишну перуку. Коли Калнишевський видав Потьомкіну атестат на козацтво, той окремим листом йому дякував за те і дав обіцянку завжди оберігати інтереси Війська Запорозького. Вся Січ була задоволена цією одповіддю і, зрозуміло, що нікому тоді й на думку не спало, що саме Нечоса за кілька років згубить Запорожжя.

Наприкінці року 1772-го між російським урядом та. Військом Запорозьким виникла суперечка. Будуючи біля устя Московки Олександрійську фортецю, Новоросійський губернатор Чертков звернувся до Коша з листом, щоб запорожці не перешкоджали забирати на будівлю цеглу, вапно, камінь і мармур, що були у Великому Лузі між річками Кушугумом та Конкою на руїнах стародавніх споруд. На це Кіш одповів, що руїни давніх храмів невідомих народів на островах Великого Лугу на оці Війська Запорозького, і Кіш, як скінчиться війна, думав скористатися тим матеріалом для збудування у Січі великої церкви, а через те, мовляв, просить заборонити інженерам ламати ті будівлі й забирати власність Війська Запорозького. Разом із тим Кіш наказав полковнику Велегурі та Пилипу Сніжку збройне обороняти ту власність та вольності запорозькі біля фортець, які зводилися понад Дніпром та Конкою.

Напровесні 1773 року Калнишевський знову рушив під Очаків, тільки повів за цим разом усього 5000 козаків, бо за чотири роки війни запорожці чимало вже втратили своїх товаришів. За літо вони мали кілька невеликих зачіпок із татарами без особливих втрат.

Полковник Колпак зі своїм відділом перебував під Кінбурном. Там віч воював за давнім запорозьким звичаєм: вистежував, коли турецькі сандали й галери приставали до берега, кидався серед ночі на них, знищував турків під час сну й, постягавши із суден гармати й іншу здобич на берег, судна спалював. Так було потоплено й спалено у різних місцях 5 турецьких кораблів. При тому траплялися й криваві сутички, коли запорожцям доводилось одверто плече в плече йти на бусурманів, і козаки знову тут себе прославили. В одному з таких боїв було поранено полковника Малого в руку, писаря Маєвського в щоку, а товариства вбито було 16 та поранено 110.

Коли після останнього бою настала ніч, Колпак звелів пішим козакам облягати турків, щоб не дати їм утекти, та незадоволена втратами піхота збунтувалася й побила самого Колпака, дорікаючи йому за те, що багато стратив товариства без користі й що за чотири роки війни козаки украй зубожіли.

Того ж року Дунайський запорозький флот із полковником Мандром багато завдав шкоди туркам під Силістрією, перешкоджаючи їм перевозитися з одного берега Дунаю на інший; коли ж Румянцев почав штурмувати Силістрію, то й запорожці, вилізши з байдаків, наступали з річки і, захопивши декілька окопів, вдерлися в передмістя. Під час цього штурму був поранений і невдовзі помер запорозький полковник Дукич.

Із початком року 1774-го Військо Запорозьке знову виступило з Січі кількома відділами: 3000 козаків під проводом колишнього судді Івана Бурноса та 2000 - під проводом Порохні оточили Очаків і мали там з турками дрібні сутички. Серед літа Порохню з його полком та Колпака з кіннотою князь Долгорукий викликав до Криму, бо там турки висадили своє військо й баламутили татар. Козаки з полковником Мандром, як і торік, воювали на Дунайських гирлах.

Незважаючи на те, що війна тривала вже п'ятий рік, запорожці все-таки билися рішуче й намагались підтримувати свою славу, сподіваючись, що вірною, кривавою службою вони заслужать од цариці повернення військових, одібраних під слав'янські оселі, земель. Ласкаві реляції й листи графа Румянцева, князів Прозоровського, Долгорукого, Потьомкіна й навіть самої Катерини подавали їм на те певну надію. Потьомкін навіть так захопився запорожцями, що 22 травня 1774 року подарував товариству 38 кашоварних казанів на всі 38 куренів, натякаючи в листі, що ті найкращого виробу казани будуть ознакою його приязні та любові до Війська Запорозького, які непорушне підтримуватимуться ним завжди.