Микола Руденко - Ковчег Всесвіту

— Генетична комісія вибракувала мою неповнолітню сестру.

— Вашу сестру? — щиро чи, може, вдавано жахнувся Лятошинський. — Чому ж ви мене не попередили? Я навіть не знав, що у вас є сестра.

Прокіп винувато мовчав. Таки ж справді міг попередити пана Мірека про Мотрю. На тлі загального лиха це й не вельми морально, але ж своя сорочка завжди ближча до тіла.

— Я навіть не уявляв, що їй щось загрожує. Вона ще дитина.

— Цього разу Президент наказав комісувати навіть десятилітніх. Особливо дівчаток. — Лятошинський, глянувши на годинник, рішуче ступив до дверей. — Але ж ми втрачаємо час на марні балачки. Боюсь, що Герд уже розпочав акцію. Ходімте, пане Прокопе!

Нам, певно, не дуже цікаво, з якою запопадливістю Герд зустрів віце-президента і його молодого супутника. Зрозумівши, чого вони прийшли, забідкався:

— Але ж перша партія вже там… — багатозначно підніс вказівний палець догори, вказуючи, де саме «там». — Я зараз накажу припинити.

У вімкнувши селектор, Герд звелів відстрочити акцію до особливого розпорядження. У відповідь апарат прохрипів грубим чоловічим голосом:

— Пізно. Ми вже виконали.

Лятошинський і Прокіп тривожно перезирнулися — й обидва зрозуміли, про що думав кожен із них. Зрозумів також Герд — він докірливо глянув на Прокопа:

— Чого ж було не скористатися телефоном?.. А проте вивезено нагору душ сорок, не більше. Решта іще внизу. Підемо по камерах?

Лятошинський згідливо хитнув головою.

Камери не відзначалися оригінальністю — мабуть, поки що ніхто в світі не вигадав тюрми, котра б докорінно різнилася від тих, якими вони були споконвіку. Хіба що тут у двері вмонтовано не вічко, заслонку якого належало відсувати пальцем, а квадратик прозорої лише з зовнішнього боку пластмаси. В’язні не знали, наглядає хтось за ними чи ні — і це був винахід значно підступніший, ніж стародавнє вічко, бо клацання заслонки завжди попереджало в’язнів: за ними стежить наглядач.

Прокопа жахав сам обов’язок споглядання людей, котрі жили свідомістю такої смерті, яка за своєю жорстокістю здатна зрівнятися хіба що зі спаленням на середньовічному вогнищі або в газових камерах двадцятого століття. І хоч він знав, що ці нещасні зрештою будуть врятовані космічними друзями, це мало втішало. Мучило те, що про порятунок відомо йому, Прокопові, а не людям, яким належало пережити немилосердну муку. Казочка, що їх мають переселити на супутника колонії, тут, у тюрмі, брутально уривалася — вона розрахована не на смертників, а на тих, хто лишався жити.

Камери так були набиті, що лише дехто мав змогу сидіти, підпираючи спинами обчовгані стіни. Решта смертників стояла не рухаючись, бо у тісняві неможливо навіть поворухнути рукою. За цих умов не було гарантії, що Прокіп упізнає Мотрю. Це зрозумів також Герд і наказав наглядачам провести всіх вибракуваних перед столом, за яким сиділи віце-президент, астроном і він сам. І хоч то для Прокопа була нелюдська мука, але він змусив себе пережити цю ганебну процедуру. Картав себе, називав жорстоким егоїстом, який використовує знайомство з віце-президентом задля того, щоб збиткуватися над нещасними, приреченими на тортури. І все ж благав Галактичну Матір: «Захисти й збережи мою єдину сестричку — мою надію, мою любов».

Важко збагнути, за якими законами психіки його мозок вихопив із загалу смертників постать молодої дівчини, майже дитини, з вельми помітним черевом — дитина (може, п’ятнадцятилітня) мала стати матір’ю. Отже, вбивали одразу двох — матір і дитину. На якусь мить Прокопові здалося, що він десь бачив це знівечене дівча, але ж де саме? Проте пам’ять Прокопа зараз нагадувала решето, яке посилено трясли чиїсь невблаганні руки — і те, що у звичайний час затрималося б на поверхні, тепер проскакувало крізь чарунки його пам’яті.

Доводилося зробити жорстокий висновок: Мотря потрапила в першу партію смертників. Зрозумівши це, Прокіп уявив, як її скарлючене муками тільце повільно кружляє довкола кулястого астероїда.

У розпачі він пройшов повз негра, що охороняв вхід до ліфта, піднявся у президентський сад. І лише тут помітив: поруч нього, мов тінь, мовчки рухався пан Мірек. Це почало дратувати Прокопа: мабуть, Лятошинський у такий спосіб демонстрував співчуття, але ж не співчуття зараз потрібне було хлопцеві. Перед його внутрішнім зором постав образ Гелени. Прокіп докоряв собі за те, що у хвилини, коли його бідна сестричка, перетворившись на космічну крижинку, пливе над їхнім планетоїдом, він, її старший брат, думає про іншу. Та це від нього не залежало — Геле-на владно заполонила його уяву. Прокопові до болю в серці захотілося, щоб її рука опустилася на його плече, торкнулася чола, занурила тонкі пальці у його волосся.