Микола Руденко - Ковчег Всесвіту

Людська пам’ять володіє дивними властивостями: час звужується, коли людині доводиться переживати багато нового, незнайомого. Його стискає емоційна наснаженість інформації. І навпаки: відсутність нових вражень, життєва одноманітність кожний окремий день роблять немилосердно довгим; та коли дні складаються в роки й десятиліття, вони ніби сплющуються, лягаючи до твоєї пам’яті. І тоді як завгодно далеке, але емоційно багате, яскраве робиться дивовижно близьким.

Отож п’ятсот років мало що важили в їхніх спогадах про дитинство.

— А пригадуєш, як ми поцупили коней у старого китайця? — засміявся Іван Кривошеєв. — Через тиждень ми їх повернули. Зате у справжній тайзі побували… Пригадуєш?

Кривошеєв, на відміну від Макарова, був невисокого зросту, плюсклий, підсліпуватий. Його обличчя чомусь видавалося загостреним — можливо, через впалі щоки та довгуватий ніс, на якому міцно сиділи, мов припаяні, великі окуляри. Про таких кажуть: книжковий черв’як.

— Повернули, бо ти заскиглив, що китайця стало жаль, — невдоволено буркнув Макаров. — Пожаліти китайця — однаково, що пожаліти власну смерть. Хіба смерть тебе пожаліє?..

Іван з внутрішньою посмішкою глипнув на Макарова: «Чи він коли-небудь наближався до дзеркала? Вилитий китаєць». Та, мабуть, саме тому він і викохав у своїй душі оцю ненависть. У їхній хаті завжди жив хтось із китайців — і підстаркуватий, і зелений парубійко, і навіть старий дід. З усіма його мати спала. То був старовинний жіночий спосіб разрахунку за чоловічу допомогу. Не під силу було жінці тягнути на собі господарство.

Той, чиє прізвище носив Степан, здебільшого спав на сіні біля корівника. Він ніколи не бував тверезий. Пив навіть не самогон, а схожу на кисіль білувату рідину, яку називали брагою. Це були розчинені у воді дріжджі, що ледве встигали перебродити. їх належало перегнати через апарат, щоб отримати самогон, але у старого Макарова не вистачало терпіння.

Одного разу він так штурхонув Степана, що хлопець ударився головою об одвірок і ледве оклигав.

— Тебе, косоокий, мамка з китайцями нагуляла. Затямив?..

Малий Степан пробував розпізнати батька серед китайців, які допомагали матері по хазяйству, але ж марно. І, може, саме через оці дитячі гіркоти поселилась у грудях Макарова стихійна ненависть. Так це намагався пояснити Кривошеєв, який, мабуть, єдиний в колонії по-справжньому любив Степана.

Друзі вже не раз дискутували на цю тему, але мимоволі повернулися до неї й сьогодні.

— Знапастили вони російську землю, — сказав Макаров.

— А може, відродили? — не погодився Кривошеєв. — Ми ж бо її до того довели, що вона вже й родити перестала.

— Звідки в тебе така непошана до всього російського? — сердився Степан.

— Ні, друже. Це ще одне підтвердження, хоч і запізніле: на квасному патріотизмі далеко не заїдеш… Нас такими імперія зробила.

— Якими — такими?

— Ми звикли, щоб нас ноги годували. Ноги і зброя. А може, це сталося через те, що ми як нація сформувалися серед несходимих лісів?.. Ми не землероби, а споконвічні мисливці. Мисливці та вояки. Обжити своє гніздо не вміємо. Землі не любимо й нічого в ній не тямимо. Віримо тільки власним ногам і зброї. Для нас головне — простір. Хапати його, приєднувати, винищуючи інших… Працювати ми так і не навчилися. І торгувати теж. Уміємо тільки відбирати силою. Ось у чому наше лихо, Степане. Це не вина, а біда наша.

Макаров промовчав. Він був зодягнений у білий, добре пошитий костюм і виглядав святково. Кривошеєв, навпаки, прийшов у президентський палац просто з майстерні, де він усе ще вдосконалює свій винахід. На ньому була буденна картата сорочка, увібгана в робочі штани.

— Скажи, Степане, — з почуттям мовби смертельної провини звернувся Кривошеєв до друга. — Як ти гадаєш, є нони там? Чи, може, від них тільки руїни позалишалися?.. Я кажу про наших… Або хай навіть не наших… Кажу про земних людей.

Макаров поклав свою важку руку на плече Іванові:

— Не варто мучити себе цим питанням. Відповіді на нього немає. Краще думати про майбутнє.

— Майбутнє? — похмуро відгукнуся Кривошеєв. — Насамперед скажи: ти певен, що там є планета, котра хоч трохи нагадує Землю?

— Певен. У будові Сонячної системи немає жодної випадковості. Вона суворо підпорядкована законові Тіціуса-Боде… Чому ж ти гадаєш, що інші планетні системи формувалися поза цим законом?.. Облишмо дискусію, Іване. Від цих думок голова розвалюється. Я свої стреси усуваю за допомогою жіночик рук. Ліки не нові, зате надійні. Зараз покажу тобі кандидатку до Кола безсмертних.