Пол Андерсон: Рука допомоги

— Ні, — Вальтам підніс голову з виразом незламного гонору, притаманного його расі, з гордовитістю культури, де протягом століть честь є важливішою за життя, — Скорроґан був відряджений як Наш уповноважений представник. Авжеж, Ми могли б його покарати, вибачитися — не за його дії, за його манери! — Ми могли б плазувати перед усією Галактикою — але ні! Не варто. Просто маємо обійтися без соляріан.

Сніг ставав усе лапатішим, і хмари затягували небеса. Лише кілька яскравих зірок блимали на чистому небосхилі. І все холоднішало, холоднішало.

— Завелика ціна за честь! — мовив Тордин стомлено, — Люди голодують — соляріанська їжа зберегла б їм життя. Замість їхнього дрантя соляріани дали б одяг. Наші фабрики зруйновані й застарілі, наша молодь росте в невіданні про галактичні цивілізації й технології — соляріани прислали б нам машини та інженерів, допомогли б відновити промисловість. Соляріани прислали б учителів, і ми теж могли б возвеличитися — але запізно, запізно, — його очі світилися зневірою, здивуванням, болем… Скорроґан був його другом. — Але чому, навіщо ти це зробив?

— Я зробив усе можливе, — відповів Скорроґан сухо. — Якби я був нездатний, мене не посилали б.

— Але ж ти, — мовив Вальтам, — ти був найкращим з Наших дипломатів. Твоя хитромудрість, твоє розуміння поза-сконтарської психології, твоя особистість — все це було безцінним для Наших міжнародних відносин. І тепер, у цій найпростішій і найскладнішій місії — повна поразка, — голос його пересилив вітер. — Нема тобі більше Нашої довіри! Весь Сконтар знатиме про твою зраду!

— Батьку… — Голос Скорроґана раптово зірвався. — Пане, за такі слова я будь-кого вбив би на поєдинку. Говоріть, говоріть, пане, якщо бажаєте. Але дайте мені піти.

— Я не позбавлю тебе спадкових титулів і майна, — виголосив Вальтам. — Але твоє перебування в імперському уряді закінчено, і ти більше не обійматимеш ані судових, ані будь-яких інших посад. І не думаю, що відтепер матимеш багато друзів.

— Може й жодного, — мовив Скорроґан. — Я зробив те, що зробив, і навіть якщо б хотів пояснити, то не стану після такої образи. Але якщо б Ви мене спитали про майбутнє Сконтару…

— Не спитаємо, — відрізав Вальтам, — бо ти своє зробив.

— …я би зазначив лише три речі, — Скорроґан підняв спис і вказав на зірки, що виблискували вдалечині, — спершу оті сонця. Потім, сучасні наукові здобутки в наших землях — такі, як робота Дирина з теорії семантики. І вже потім — нас: будинки, нашими батьками побудовані; одяг, у якому ходимо; мову, якою говоримо. Панове, через п’ятдесят років приходьте до мене вибачатися!

Він загорнувся в свій плащ, ще раз вклонився Вальтаму й пішов широкими кроками через поле до міста. Вслід йому дивилися з нерозумінням і гіркотою в очах.

В місті панував голод. Скорроґан майже фізично відчував, як за темними стінами голодні, обірвані й зневірені люди тіснилися біля вогню, запитуючи його, чи переживуть вони зиму. На хвилину він задумався, скільки ж помре, але прогнав цю думку якнайдалі.

Він почув, як хтось співає й зупинився. Мандрівний співець із тих, що заради шматка хліба топчуть шлях із міста в місто, спускався вулицею, його наче водив вітер, надимаючи драний плащ. Він торкав струни ліри тонкими пальцями, і виводив стару баладу, в суворій мелодії якої дзвеніло древнє залізо сконтарської говірки Нааргейм. Подумки, заради хоч якої розваги, Скорроґан переклав кілька рядків земною мовою:

Марна справа. Мало того, що металевий ритм і жорстке гарчання складів зникли разом із складними римами та звукописом, невіддільною частиною поезії — перекладене взагалі не мало сенсу земною мовою. Не вистачало слів. Чи розумно перекладати, наприклад, воркансраавін як «похід» і сподіватися на щось більше, ніж понівечений шмат суті? Надто різні психології.

В цьому, можливо, причаїлася його відповідь старійшинам. Але вони не зрозуміють. Бо не знають. Принаймні зараз. Він був сам, і його зима насувалася.

Валка Вахіно сидів у своєму садку і дозволяв сонячному світлу переливатися по його оголеній шкірі. Останніми днями він нечасто мав нагоду для алікауї … Як це буде земною? «Сієста»? Ні, не так. Кундалоанин відпочивав, але не спав післяобідньої пори. Він сидів або лежав на легковію, сонце проникало в його кістки або тепла злива спадала на нього, як благословення, і він відпускав свої думки у вільний політ. Соляріани називали це мріями, але насправді це було неточно — бо вони не мали потрібного слова. «Психологічна релаксація» теж незграбний термін, якого соляріани ніколи не зрозуміють.