Пол Андерсон - Рука допомоги

Сконтар не отримає допомоги.

На заході сонця, хмари з’юрмилися над темною лінією скель, що простяглися на схід від Геергейму, і різкий холодний вітер подув долиною, шепочучи про зиму. Перші сніжинки народилися й закружляли багровим небокраєм, рожево зблискуючи в останньому кривавому світлі. Чекай опівночі на завірюху.

Зореліт вигулькнув із пітьми та заліг у своє лігво. За невеликим космодромом простягся загорнутий у сутінки древній Геергейм, зіщулився калачиком проти вітру. Руді вогні світилися під стріхами старих осель, але криві мощені вулиці були порожні й звивалися наче каньйони по гребеню гори, з якої нерадісно позирав замок, древнє гніздо славетних баронів. Вальтам мусив оселитися там, і нечисленний Геергейм тепер столиця Імперії. Від гордого Скірнора та величного Труванґа лишилася тільки радіоактивна твань, і дикі звірі вили серед обгорілих руїн колишнього палацу.

Скорроґан, син Вальтгака, тремтів, виходячи зі шлюзу, тремтів, спускаючись трапом. Сконтар був холодною планетою, холодною навіть для тубільців. Скорроґан загорнувся у свій важкий хутровий плащ щільніше, ніж завжди.

Вони чекали внизу біля трапа, старійшини Сконтару. Коли Скорроґан побачив їхні незворушні обличчя, йому похололо в животі. Хтозна, може й смерть чекає на нього серед цього мовчазного й похмурого гурту. Звичайно ж, ганьба… чи може й більше за ганьбу?

Імператор Вальтам теж стояв там, його білу гриву роздував пронизливий вітер. Його золоті очі, здавалося, світилися в сутінках, жорсткі та жорстокі, сповнені глибокої похмурої ненависті, що тліла в них. Його старший син і спадкоємець Тордин стояв поруч. Останні сонячні промені мигтіли червоним на вістрі його списа, і здавалося, що з неба капає кров. Тут були й інші хоробрі сканґи, і глави провінцій Сконтару й планетних колоній, і всі вони стояли й чекали на Скорроґана. За ними вишикувалася низка охоронців імператорського палацу, шоломи та кольчуги поблискували в сутінках. Вони стояли в тіні, але ненависть і презирство промінилися з них.

Скорроґан підійшов до Вальтама, стукнув списом у вітанні та схилив голову не нижче, ніж зазвичай. Все мовчало, тільки скиглив вітер. Поземок гуляв полем.

Вальтам нарешті заговорив, знехтувавши церемоніальним вітанням. Це було схоже на ляпас:

— Ти повернувся.

— Так, Ваша величносте, — Скорроґан намагався зберігати голос жорстким. Це було важко. Він не боявся смерті, але ж несила нести тягар невдачі… — Як Ви вже знаєте, і я мушу з жалем повідомити — моя місія провалилася.

— Авжеж, знаємо. Ми й телепрограми дивимося, — мовив Вальтам уїдливо.

— Володарю, соляріани нададуть майже необмежену допомогу Кундалоа. Але Сконтару вони відмовили повністю. Ані кредитів, ані технічних радників — нічого. Ми можемо розраховувати на якусь торгівлю, але туристів майже не буде.

— Знаю, — мовив Тордин, — Але ж тебе послали по допомогу.

— Я намагався, пане, — Скорроґан, наскільки міг, додав експресії своєму голосу. Мусив же щось казати — аби тільки не пояснювати! — Але соляріани й досі упереджені проти нас, почасти це пов’язане з їх чисто емоційною прихильністю до Кундалоа й почасти, напевне, через відмінності нашого життя від їхнього.

— Тобто, вони це зроблять, — мовив Вальтам сухо, — але не для Нас. Проте, навіть мінґоніани, набагато менше гуманоїдні, отримали багато всякого добра з соляріанських рук. Вони отримали таку саму допомогу, що матиме й Кундалоа, і яку мали отримати Ми. Наша Величність не бажали нічого, крім принаймні гарних відносин з наймогутнішими в Галактиці. Може, й трохи більше. Насправді Ми не з чуток обізнані, хто чим дихає в Співдружності. Вони охоче допомогти б, якби ти виказав хоч трохи приязні. І Ми мали б змогу відновитися, і возвеличитися ще може більш за… — його голос зник у голосінні вітру.

Через деякий час Вальтам знову заговорив, і обурення тремтіло в його голосі, наче водограй:

— Ми послали тебе як Нашого надзвичайного посла, щоб отримати великодушно запропоновану допомогу. Ти, на якого Ми покладалися, якого вважали співчуваючим Нашому нинішньому становищу — хррртпф! — він сплюнув на землю, — ти змарнував час на образи, зарозумілість, нахабство. Ти, на якого були звернені очі всієї Соляріанської системи, явив собою ідеальне втілення того найгіршого, що земляни думають про нас. Не дивно, що Нам відмовили! Яке щастя, що не оголосили війну!

— Може, й не запізно, — озвався Тордин. — Можемо послати іншого…