Аркадій Стругацький - Малюк

Одним словом, коли я заявився до кают-компанії, обід уже скінчився, й обговорення почалось. Я взяв собі супу, сів у куточку, почав їсти і слухати.

— Я не можу прийняти метеоритну гіпотезу зовсім без застережень, — докірливо говорив Вандерхузе. — «Пелікани» чудово захищені від метеоритного удару, Геннадію. Він би просто ухилився.

— Не заперечую, — відповідав Комов, дивлячись у стіл та гидливо морщачись. — Але уявіть собі, що метеоритна атака сталася в момент виходу корабля з підпростору…

— Так, звичайно, — погодився Вандерхузе. — У цьому випадку — звісно. Але ймовірність…

— Ви мене дивуєте, Якове. В корабля вщент зруйнований рейсовий двигун. Величезна наскрізна діра зі слідами потужного термічного впливу. Я гадаю, кожній нормальній людині зрозуміло, що це може бути тільки метеорит.

Вандерхузе мав досить-таки нещасний вигляд.

— Ну… Гаразд, — сказав він. — Ну, нехай буде по-вашому… Ви просто не розумієте, Геннадію, ви не зорельотчик… Ви просто не розумієте, наскільки це малоймовірно. Саме в мить виходу з підпростору величезний метеорит величезної енергії… Я просто не знаю, з чим це можна порівняти за неймовірністю!

— Гаразд! Що ви пропонуєте?

Вандерхузе оглянув усіх, шукаючи підтримки, та, не виявивши її, промовив:

— Добре, нехай буде так. Але я все ж таки наполягатиму, що формулювання мало умовний відтінок. Скажімо: «Наведені факти змушують припустити…»

— «Виснувати», — виправив Комов.

— «Виснувати»? — Вандерхузе насупився. — Та ні, Геннадію, який тут може бути висновок? Саме припущення! «…примушують припустити, що корабель був уражений метеоритом високої енергії в момент появи з підпростору». Ось так. Пропоную погодитись.

Кілька секунд Комов міркував, ворушачи жовнами на вилицях, потім сказав:

— Згоден. Переходжу до наступного поправки.

— Хвилиночку, — сказав Вандерхузе. — А ти, Майко?

Майка знизала плечима.

— Чесно кажучи, не відчуваю різниці. Взагалі-то згодна.

— Наступна поправка, — нетерпляче промовив Комов. — Нам не треба питати думку бази, що робити з рештками. Цьому питанню взагалі не місце в експертному висновку. Треба дати спеціальну радіограму, що останки пілотів покладені в контейнери, залиті склопластом і найближчим часом будуть переправлені на базу.

— Однак… — з розгубленим виглядом почав Вандерхузе.

— Я займуся цим завтра, — урвав його Комов. — Сам.

— Може, варто було би поховати їх тут? — тихо промовила Майка.

— Не заперечую, — відразу ж підхопив Комов. — Та зазвичай у таких випадках останки пересилаються на Землю… Що? — повернувся він до Вандерхузе.

Вандерхузе вже відкрив було рота, але похитав головою і мовив:

— Нічого.

— Коротше кажучи, — сказав Комов, — це питання пропоную виключити з висновку. Згодні, Якове?

— Гаразд, — погодився Вандерхузе. — А ти, Майко?

Майка вагалася, і я зрозумів її. Якось все це відбувалося надто вже по-діловому. Правду кажучи, я й сам не знаю, як це має відбуватись, але, на мій розсуд, такі питання не можна вирішувати голосуванням.

— Чудово, — промовив Комов, ніби нічого й не сталося. — Тепер щодо причин і обставин смерті пілотів. Акт про розтин і фотоматеріали мене цілком задовільняють, а формулювання я пропоную таке: «Розташування трупів свідчить про те, що смерть пілотів настала внаслідок удару корабля об поверхню планети. Чоловік загинув раніше за жінку, встигнувши тільки стерти бортжурнал. Вибратися з крісла пілота він уже не міг. Жінка, натомість, була жива ще якийсь час і намагалася покинути корабель. Смерть здолала її уже в кесонній камері». Ну а далі — за вашим текстом.

— Хм… — озвався Вандерхузе з великим сумнівом. — Чи не надто все це категорично, як ви гадаєте, Геннадію? Бо ж якщо дотримуватися цього самого акту про розтин, проти якого ви не заперечуєте, бідолашна була би просто не в змозі доповзти до кесона.

— Але ж вона там опинилася, — холодно відрубав Комов.

— Але ж саме ця обставина… — проникливо почав Вандерхузе, притуляючи руки до грудей.

— Послухайте, Якове, — промовив Комов. — Ніхто не знає, на що здатна людина в критичних умовах. І особливо жінка. Пригадайте історію Марти Прістлі. Пригадайте історію Колісниченко. І взагалі пригадайте історію, Якове.

Настала мовчанка. Вандерхузе сидів з нещасним виглядом і безжально смикав себе за бакенбарди.

— А мене якраз не дивує те, що вона опинилась у кесоні, — подала голос Майка. — Я іншого не можу зрозуміти. Чому він стер бортжурнал? Адже був удар, людина помирає…