Аркадій Стругацький - Малюк

Майка теж нервувала. Відповідала уривчасто, дивилася в тарілку і за весь сніданок жодного разу не всміхнулася. Втім, що з нею коїться — я якраз розумів. Я б на її місці теж нервувався перед таким починанням. Зрештою, Майка — моя однолітка, і хоч має значно більший досвід роботи, але це зовсім не той досвід, який сьогодні їй знадобиться.

Одним словом, Комов помітно нервував, Майка нервувала, Вандерхузе теж, дивлячись на них, почав виявляти деякі ознаки хвилювання, і мені стало зрозуміло, що порушувати зараз питання про мою участь у майбутній експертизі недоречно. Я зрозумів, що сьогодні на мене чекає цілий робочий день тиші та порожнечі, і також почав нервувати. Атмосфера за столом стала просто-таки напруженою. І тоді Вандерхузе як командир корабля і лікар вирішив цю атмосферу розрядити. Він задер голову, випнув щелепу й довго подивився на нас поверх носа. Рисячі бакенбарди його розчепірилися. Для початку він розповів кілька анекдотів про зорельотчиків. Анекдоти були старі, заяложені, я примушував себе усміхатися, Майка ніяк не реагувала, а Комов реагував якось дивно. Слухав він уважно і серйозно, в акцентованих місцях кивав, а потім задумливо оглянув Вандерхузе і промовив значуще:

— А знаєте, Якове, до ваших бакенбардів дуже личили б китички на вухах.

Це було чудово сказано, і за інших обставин я зрадів би гострому слівцю, та зараз мені це видалося геть нетактовним. Проте сам Вандерхузе був, вочевидь, прямо протилежної думки. Він самовдоволено всміхнувся, зігнутим пальцем збив свої бакенбарди — спочатку лівий, а потім правий — і розповів нам таку історію.

Прибуває на якусь цивілізовану планету один землянин, вступає в контакт і пропонує аборигенам свої послуги в ролі найвидатнішого на Землі спеціаліста з конструювання й експлуатації вічних двигунів першого роду. Аборигени, натурально, заглядають до рота цьому посланцю надрозуму і, дотримуючись його вказівок, негайно починають будувати. Збудували. Не працює вічний двигун. Землянин крутить колеса, повзає серед стержнів і різних шестерень та лається, що все зроблено не так. «Технологія, — каже, — у вас відстала, оті вузли потрібно негайно переробити, а оці взагалі замінити, як ви гадаєте?» Аборигенам діватися нікуди. Починають усе переробляти і взагалі міняти. І тільки-тільки вони це закінчили, як прибуває з планети Земля ракета «швидкої допомоги», санітари хапають винахідника і роблять йому потрібний укол, лікар перепрошує аборигенів, і ракета відлітає. Аборигени тужать і сумують, сором в очі один одному глянути, починають розходитись і раптом помічають, що двигун-то запрацював. Так, друзі мої, двигун запрацював і продовжує працювати досі, вже от сто п’ятдесят років.

Мені ця нехитра історія дуже сподобалась. Відразу помітно, що Вандерхузе вигадав її сам і, скоріше за все, щойно. На мій величезний подив, Комову історія сподобалась теж. Уже на середині розповіді він перестав блукати поглядом по столу в пошуках гірчиці, втупився у Вандерхузе і не спускав із нього примружених очей аж до кінця, а потім висловився в такому розумінні, що ідея одержимості одного з партнерів по контакту видається йому теоретично цікавою. «У будь-якому разі, досі загальна теорія контакту не враховувала такої можливості, хоча ще на початку двадцять першого століття такий собі Штраух висував пропозицію включати шизоїдів до складу екіпажів космічних кораблів. Уже тоді було відомо, що шизоїдні типи володіють яскраво вираженою здатністю неупередженого асоціювання. Там, де нормальна людина в хаосі небаченого, хоч-не-хоч, прагне угледіти знайоме, відоме раніше, стереотипне, шизоїд, натомість, не тільки бачить усе таким, як воно є, а й здатний створювати нові стереотипи, які випливають просто із заповітної природи хаосу, що розглядається. Між іншим, — продовжував Комов, потроху розпалюючись, — ця здатність виявляється напрочуд спільною для шизоїдних представників розумів найрізноманітніших типів. А оскільки теоретично зовсім не виключена можливість, що об’єктом контакту виявиться саме шизоїдний індивідуум, та оскільки своєчасно не розгадана шизоїдність може в ході контакту призвести до найважчих наслідків, проблема, порушена вами, Якове, здається, заслуговує певної наукової уваги».

Вандерхузе, усміхаючись, оголосив, що дарує цю ідею Комову, і сказав, що час рушати. Після цих слів Майка, яка вже було зацікавилась і слухала Комова з напіврозкритим ротом, відразу зів’яла. Я теж відразу зів’яв: усі ці розмови про шизоїдів спрямували мене на неприємні роздуми. І ось що тоді відбулося.