Микола Дашкієв - Зустріч з тайфуном

— Гаразд. До речі, їй “здалось” так реально, що вона переслідує цю уявну істоту, не помічаючи нічого навкруги. Спотикається і падає на рівному місці так невдало, що гостре, як ніж, ребро самотнього уламка скелі розриває їй скафандр. Що це?

— Випадок…

— Цього разу — нещасний. Далі. Тривогу вдарили тільки через півгодини. Бо радар було чомусь вимкнено.

Амей поривався щось відповісти, але Командор застережливо підніс руку.

— Це теж випадок. Знову. І знайшли її ще через двадцять п’ять хвилин. Отже, майже годину з розірваним скафандром. І вона — жива.

— Але скільки було докладено зусиль! До того ж, вона впала саме місцем розриву і дещо затисла його власним тілом.

— Саме це я й маю на увазі. Що ж, знову щасливий випадок.

— Збіг.

— Нехай так. Після цього я заборонив вихід поодинці, а потім і взагалі усякі виходи з ракети. Оголосив, що програму досліджень в цілому виконано, час повертатись.

— Так, але це всіх здивувало, Дане! За нашими розрахунками у нас був ще майже тиждень.

— Знаю. І все-таки я переконав вас, що нічого нового, принаймні надзвичайного, ми вже не побачимо. Ретельно вивчить планету інша експедиція. І раптом вчора — ми стаємо свідками саме надзвичайного явища. Що це?

— Ну, знаєш, Дане…

— Помовч. Припустимо, знову збіг. Збіг випадків. Мої підозри були ще дуже неясні, тому я й дав згоду на цю останню експедицію. А вже за кілька годин був певен, що трапиться, обов’язково трапиться ще якийсь “випадок”. І що ж? Не встиг я передати наказ про негайне повернення, як вони повідомили: землетрус. І їх одрізає від корабля велетенська тріщина. Єдиний шлях повернення — навкруги через гори, де не бере радар. Збіг. Потім передача по рації — прохання про допомогу. Дорога важка. Побоювання, що не вистачить часу. Отже й кисню. А через кілька хвилин заспокійливе: все гаразд — дійдемо самі… Але передача не зовсім звичайна.

— Перешкоди, Дане. Вони ж у горах. Радіація і таке інше…

Командор поглядом зупинив його.

— Потім рація замовкла назавжди, — вів далі Дан. І його слова, повні туги й тривоги, наче матеріалізувались, застигли в повітрі гострокутними важкими цеглинами, яких не обминути. — У них скінчився кисень. Минає півгодини — вони з’являються на екрані радара. Чим вони дихали цей час?

— Залишки кисню, економія, — здається, Амей вже доводив тільки собі. — Нарешті, ми могли помилитись у розрахунках.

— Отже, знову збіг. Багато збігів. Цілий ланцюг. До речі, ти сам знаєш, у горах не зекономиш, а наші розрахунки точні. І ще, до речі, Майя розірвала скафандр об каміння, якого не було на тому місці напередодні. Ось знімки: цей до випадку, той — після. Зовсім рівне плато. До найближчих гір — багато кілометрів.

— Так що це, Дане?..

— Не знаю. Може, дійсно тільки збіг. Може, така властивість планети: повертати життя загиблим. Але навіщо спочатку вбивати їх?! Бо деякі випадки дуже нагадують заздалегідь розраховане вбивство. Тоді — замість наших товаришів приходить хтось інший. Хто? Навіщо? Не знаю. Нічого не знаю. Є тільки сумніви, і ніяких доказів. І немає часу, щоб перевірити це. Зараз повернуться вони. Залишається єдине: один з нас повинен вийти через запасний вихід так, щоб його не побачили. Ані ті, ані Майя…

— Вона ж непритомна!

— Щоб його не побачили ні ті, ні Майя, — жорстко повторив Командор, — зайти за межу видимості і… заподіяти собі смерть, але так, щоб зовні це скидалося на нещасний випадок. Ті, хто могли бути мертвими, — повертаються. Побачимо, чи повернеться той, хто повинен бути мертвим. Якщо повернеться і казатиме, що йому “повезло”… Ти зрозумів мене, Амею?

— Так, зрозумів…

— Тягнемо жереб. Коротка — йде. Тобі…

Обличчя Командора посіріло, осунулось. Невимовна туга застигла в його очах. “А може, все дійсно — тільки помилка”, — хотів сказати Амей, і Командор ніби прочитав його думку.

— Може, це й помилка, — стиха мовив він, — та ми не можемо ризикувати. Треба йти… стривай… Вип’ємо на прощання, друже. Одягайся, я приготую.

Він висунув шухляду. Дістав пляшку, келихи. Коли Амей повернувся, Дан уже тримав їх у руках.

— Одержуй, твоя.

— Як колись камікадзе, — посміхнувся Амей. Та усмішка вийшла крива.

Вони випили і розбили келихи об підлогу.

— На щастя, — знову спробував пожартувати Амей. Зробив крок до Командора, але махнув рукою і вибіг.

Люки клацнули одночасно з двох боків корабля — запасний і головний. Повернувся Археолог і врятовані. Командор пішов їм назустріч.