Микола Дашкієв - Зустріч з тайфуном

— Заплутана історія. Ще вина?

— Наливайте… Потім я подумав: не може бути, щоб останній спалах свідомості не залишив сліду в самому мозку, що вмирає.

— Невже думки застряють у мертвій голові?

— Мозок живе і після смерті. Недовго, кілька хвилин. Він згасає, як гасова лампа, в якій скінчився гас. Коли в мене з’явилися гроші, я купив невеличку лабораторію. Навіть найняв двох фахівців. Нам вдалося створити апарат, який виловлював у вмираючому мозку шурхіт життя. Біохімічний підсилювач. Страшенно чутливий прилад. Реагував на найтонші хімічні реакції, що супроводжують кожну думку, аналізував іонні потоки в нервових клітинах і таке інше. Дещо вдалось підслухати через добу після смерті. А які шквали бушували в мозку під час агонії!

— Де ж ви брали покійників? Чи?.. Ні, неможливо! Ви вбивали? Ви вбивця, а я вас переховую, захищаю. Ідіот! Скількох ви вбили заради своїх мерзенних дослідів?

— Жодного. Ми уклали контракт з Національним біологічним музеєм. У моєму розпорядженні були сотні різноманітних тварин, від польової миші до мавпочки уістіті.

— Брешете! Для таких дослідів тварини не підходять. Це навіть я розумію. Що ви могли знайти у мишачому або собачому мозку? Вам потрібні були люди. Наймудріші люди для найстрахітливіших дослідів, будь я проклятий…

— Не гарячкуйте. Невже тепер треба заспокоювати вас? Зрозумійте: я не плещу, — я сповідаюсь в очікуванні останньої хвилини. Брехати безглуздо і принизливо. Каюсь, ми не жаліли тварин. Обливали їх окропом, забивали залізним пруттям до смерті, глушили струмом. Необхідно було домогтися, щоб у їхній свідомості лишились яскраві враження…

— Нічого собі — враження від залізного пруття! Недолюдки!

— Ми висловлювались м’якше — гострий дослід.

— Уявляю собі, як вони вищали…

— Жодного звуку. Особлива операція горла. Лабораторія — царина тиші, гамір дратує… Хтось підкрадається!..

— Моя сусідка. Ми називаємо її Нічничок. Вона завжди йде на роботу, коли темніє. Пробачте.

— Вона не могла підслухати?

— У неї свої турботи, сеньйоре.

— Два роки ми досліджували, що діється в головах чотириногих. Настав день, коли електронний скальпель мав був торкнутися розумного мозку…

— Ось бачите!

— Замовкніть! Я був тоді у якійсь нестямі, дослідницька лихоманка трусила мене, я був готовий офірувати своєю власною головою. Але нам потрібно було багато голів…

— О діво Маріє, і ви так спокійно розповідаєте про це! Звідки ж ви їх узяли, ці голови? Найнялися сторожем у морг?

— В морг привозять надто пізно. А ми хотіли сповідати мертвий мозок одразу ж після передсмертної сповіді його ще живого власника. Нам треба було йти слідом за священиком. Так і зробили…

— Церква не простить вам.

— Вона підтримала нас. Один із фахівців, що працював у моїй лабораторії, виявився активним діячем “Пакс Романа” — спілки католиків-інтелігентів. Ми зійшлися на тому, що “Пакс Романа” одержить сорок відсотків можливого прибутку. Вони сповідають душу, ми — тіло.

— Хіба думки можна продати?

— Вони цінніші від золота. Зрозуміло, не всі. Нас цікавили люди одержимі, які присвятили все життя вирішенню якоїсь проблеми. Головно це були винахідники. Ми склали велику картотеку і чатували на їхні останні дні. І навіть частіше, ніж ми думали, цих одержимих в останню мить осявав геніальний здогад. Наш апарат уловлював надприродно яскравий спалах свідомості і розшифровував її. Полювання за ідеями виявилось вдалим. Тепер вони полюють за мною.

— Ви їх ошукали? Приховали їхній прибуток?

— Приховав свої думки. У мене також є основна ідея. Потаємна і могутня. Вона потрібна їм. Вони поклялись добути її за всяку ціну. Я знаю, як усе скоїться. Мене вб’ють пострілом у серце. У них чудові снайпери. Потім до кімнати вдеруться двоє або троє. Вони будуть дуже поспішати. У руках в одного буде металевий ковпак. Термоелектричним ножем вони спалять волосся у мене на голові — так швидше, ніж голити. Змастять голову смердючою електропровідною пастою і одягнуть ковпак. За цей час другий підготує апаратуру для записування.

— Так не буде. Ми зараз же вирушимо до окружного прокурора, він сховає вас.

— Сховає? Дасть притулок у тюремній камері? Тоді мене вб’є не снайпер, а каторжник, якому пообіцяють за цю крихітну послугу швидку втечу. А той, з ковпаком, примчить у камеру під виглядом тюремного лікаря.

— Мені шкода вас. Ви потрапили у власну пастку. У вас є гроші?

— Дев’ять тисяч ескудо. Якраз стільки, скільки коштує похорон на цвинтарі Алто-де-Сан-Жоан.