Айзек Азімов - Усі гріхи світу

Решту частини звіту він ледве пробіг. Підрахував побіжно, що в списку стояли щонайменше дві тисячі передбачуваних випадків нанесення побоїв дружинам. Поза сумнівом, не всім випадкам вдасться запобігти. Можливо, відсотків тридцять і буде здійснено. Але таких випадків незмінно ставало все менше й менше, а виконати задумане вдавалося все рідше й рідше.

Мультівак лише п'ять років тому приєднав нанесення побоїв дружинам до числа передбачуваних злочинів і далеко не кожен чоловік встиг звикнути до думки, що, якщо йому прийде в голову побити свою жінку, це буде відомо наперед. По мірі того, як ця думка стане вкорінюватися в свідомості суспільства, дружинам діставатиметься все менше стусанів, і, врешті решт, вони й зовсім перестануть їх отримувати.

Нанесення побоїв чоловікам теж фігурувало в звіті, щоправда, в невеликій кількості.

Алі Отман відімкнувся, але продовжував сидіти, не зводячи очей з екрану, з якого вже зникла лиса голова Галлімена та його подвійне підборіддя. Потім перевів погляд на свого помічника Рейфа Лімі і сказав:

— Тож як нам бути?

— Не питайте. І він ще хвилюється через якусь двійку дріб'язкових вбивств, коли…

— Ми відчайдушно ризикуємо, взявшись улагодити це власними силами. Але якщо ми йому скажемо, з ним від люті трапиться удар. Цим виборним діячам доводиться весь час думати про власну шкуру. Галлімен неодмінно втрутиться та й усе зіпсує.

Лімі кивнув і прикусив товсту нижню губу.

— Так, але що буде, якщо ми дамо маху? Це, знаєте, загрожуватиме кінцем світу.

— Якщо ми дамо маху, тоді чи не все одне, що буде з нами? Нас просто затягне до спільної катастрофи. — І додав вже бадьоріше: — Дідько його візьми, як-не-як вірогідність не вища за дванадцять і трьох десятих відсотки. В будь-якому іншому випадку, окрім, мабуть, вбивства, ми дали б вірогідності небагато зрости, перш ніж вживати ті або інші заходи. Адже не виключене й мимовільне виправлення.

— Навряд чи на це варто розраховувати, — сухувато зазначив Лімі.

— Та я й не розраховую. Просто констатую факт. В усякому разі при тому ступені вірогідності, який спостерігається зараз, я пропоную обмежитися простим спостереженням. Подібні злочини не замислюють в одинака, десь мають бути спільники.

— Але Мультівак нікого не назвав.

— Знаю. Але все ж таки… — Він не закінчив фразу.

Так вони й сиділи та вивчали подробиці того злочину, якого не було включено до списку, врученого Галлімену. Злочину в сто разів страшнішого, ніж вбивство першої категорії. Злочину, на яке за всю історію Мультівака не зважувалася жодна людина. І болісно думали, як їм повестися.

Бен Меннерс вважав себе найщасливішим з усіх шістнадцятирічних підлітків Балтімору. Можливо, він перебільшував. Та зате вже напевно він був одним з найщасливіших і найрозбурханіших.

Він входив до купки тих, кого допустили на галереї стадіону під час урочистого приведення до присяги вісімнадцятирічних. Присягу мав давати його старший брат, і їхні батьки наперед замовили квитки на церемонію та дозволили зробити те ж саме й Бену. Але, коли Мультівак став відбирати гостей, як не дивно, зі всієї сім'ї Меннерсів його вибір ліг саме на Бена.

За два роки Бену й самому належало присягати, але спостерігати за тим, як це робить старший брат, Майкл Меннерс, було майже так само цікаво. Батьки ретельно простежили за процедурою одягання Бена, аби представник родини не впав у багно обличчям. Потім відправили, забезпечивши силою-силенною повчань для Майкла, який виїхав з дому на декілька днів раніше, щоб пройти попередній лікарський та неврологічний огляд.

Стадіон знаходився на околиці міста. Бена, якого розпирало від усвідомлення власної значущості, провели на місце. Нижче, ряд за рядом сиділи сотні й сотні вісімнадцятирічних (хлопці праворуч, дівчата ліворуч) — усі були з другого округу Балтімору. В різні пори року подібні урочистості відбувались по всій Землі, але тут був рідний Балтімор, і, звичайно, це — найголовніша урочистість. Десь там, внизу, сидів і Майкл, брат Бена.

Бен обводив поглядом потилиці, сподіваючись видивитися брата. Зрозуміло, це йому не вдалося. Але тут на високий поміст, встановлений попереду трибун, піднялася людина, і Бен припинив крутити головою, приготувавшись слухати.

Людина заговорила:

— Добридень, учасники урочистостей та гості. Я — Рендолф Хоч. У цьому році я відповідаю за балтиморські церемонії. З їхніми учасниками я вже неодноразово зустрічався під час лікарських та неврологічних обстежень. Велика частина завдань виконана, але головне ще попереду. Особистість того, хто дає присягу, має бути зареєстрована Мультіваком.