Рэй Брэдбери - 451 за Фаренгейтом

Так, у це важко повірити. То був один-єдиний миттєвий порух. Але Монтеґ бачив змах величезного сталевого кулака, підведеного над далеким містом для удару;

(1) Статус-кво (лат.) — становище, що існувало або існує в якийсь визначений момент. Образно — щось незмінне, застигле.

він знав — зараз почується скрегіт реактивних літаків, який, після всього, скаже: руйнуй, не залишай каменя на камені, загинь. Помри.

Монтеґ на якусь мить затримав бомби в повітрі, затримав розумом і руками, безпорадно простягнутими до них. «Тікайте!» — кричав він до Фабера. «Тікайте!» — кричав до Кларіс. «Рятуйся, тікай звідти!» — кричав до Мілд-ред. Та раптом пригадав: Кларіс мертва. А Фабер поїхав з міста — десь глибокими міжгір’ями мчить по країні автобус від одних руїн до інших. Хоч руйнування ще не почалось, але воно висіло в повітрі, воно неминуче. Перш ніж автобус пробіжить ще п’ятдесят ярдів по шосе, місто, куди він поспішає, перестане існувати, а місто, звідки він їде, перетвориться зі столиці на величезну купу сміття. А Мілдред?.. «Рятуйся, тікай!»

На якусь частку секунди, поки ще бомби висіли в повітрі на відстані ярда, фута, дюйма від даху готелю, в одній з кімнат він побачив Мілдред. Вона, нахилившись уперед, вдивлялась у миготливі кольорові стіни, з яких до неї говорили, говорили, говорили «родичі»; вони торохтіли, патякали, називали її на ймення, всміхалися до неї й нічого не казали про бомбу, що повисла над готелем,— ось уже півдюйма, чверть дюйма... Мілдред жадібно вдивлялась у стіни, наче шукала там відгадку своїх тривожних безсонних ночей. Вона стривожено, неспокійно тяглася до стін, мов прагнула пірнути в цю барвисту круговерть, зануритися в неї, потонути в її щасливій яскравості. Впала перша бомба. — Мілдред!

Може,— та чи знатиме хто про це?— може, величезні радіо— й телевізійні станції з їхніми променистими кольорами, грою світла, порожньою балаканиною найперші підуть у небуття?

Монтеґ, падаючи долілиць, побачив, відчув,— чи йому здалося, що бачить, відчуває? — як у кімнаті Мілдред погасли стіни, як вони з чарівного кристала перетворилися на звичайне дзеркало; він почув, як Мілдред закричала, бо тієї мільйонної частки секунди, що їй залишилося жити, побачила на стінах відбиток свого обличчя; воно жахало своєю порожнечею; самотнє в порожній кімнаті, пожирало очима само себе. Вона зрозуміла, нарешті, що це її власне обличчя, і швидко глянула на стелю, і тієї ям миті весь готель завалився, впав на неї і разом з тов-Я нами цегли, металу, тиньку й дерева потяг її вниз, на» голови інших людей, а потім разом з ними — нижче нижче, до самого підвалу, де могутній вибух безглуздаИ розправився з усіма, раз і назавжди.

— Я пригадав! — Монтеґ вчепився в землю.— Пригадав! Чікаго! Це було в Чікаго, давно-давно. Міллі і Ось де ми зустрілися! Тепер пам’ятаю. В Чікаго. Давй давно.

Оглушливий вибух струсонув повітря. Вибухова хвиляиі прокотилася над річкою, перекинула людей, наче камішщ доміно, збурила річку водяними смерчами, здійнялаЯ стовп куряви і, застогнавши у кронах дерев, помчала далі, на південь. Монтеґ ще сильніше притиснувся до землям ніби хотів урости в неї, і міцно заплющив очі. Тільки мить розплющивши їх, побачив, що місто злетіло в по-Я вітря. Бомби й місто помінялися місцями. Ще одна неймовірна мить — і нове, невпізнанне місто, з незвичайної високими будівлями, яких ніколи не було, про які ніколиЦ не мріяв і яких ніколи не зводив жоден будівничий, з будинками, що їх створили бризки розпорошеного бетону та виблиски роздробленого металу, в плутанині уламків, де двері стали вікнами, а покрівлі — підмурівками, сяючи мільйонами кольорів, наче лавина, що здійнялася вгору, замість спадати вниз,— це місто, мов химерна фреска, застигло в повітрі, перекинулось і впало на землю.

Оглушливий гуркіт сповістив про його загибель.

Монтеґ лежав; цементна пилюка запорошила йому очі, набилася в рот крізь міцно стулені губи. Монтеґ задихав— , ся і плакав. І раптом пригадав, пригадав ще щось. Що це? Так, так, розділи з Екклезіаста і «Одкровень». Частина однієї книжки, частина другої... Мерщій, мерщій, щоб не забути, поки мине цей струс, поки вщухне вітер! Екклезіаст, ось він. Притиснувшись до землі, що здрига— , лась від вибухів, він подумки повторював слова, повторював знову й знову, і вони були прекрасні й довершені, тепер реклама зубної пасти «Денем» не заважала йому, ніби провідник стояв перед його уявним зором, дивився на нього...

— От і все,— промовив хтось. ;. Люди лежали, судомно ковтаючи повітря, мов риби на березі. Вони чіплялися за землю, так дитина підсвідомо чіпляється за знайомі речі, дарма що вони мертві й холодні, байдуже що трапилося чи трапиться; вчепившись пальцями в землю, широко пороззявлявши роти, люди кричали,— щоб у них не полопалися барабанні перетинки, щоб не збожеволіти. Кричав і Монтеґ, чинячи опір вітру, що різав обличчя, шматував губи, вимушував текти кров з носа.