Рэй Брэдбери - 451 за Фаренгейтом

— Десять!

Двері в усіх будинках розчахнулися.

Він уявив собі тисячі й тисячі облич, що вдивляються в темряву дворів, провулків, у небо; бліді, перелякані, вони ховаються за фіранками; наче сірі звірки, визирають вони зі своїх електричних нір; обличчя з сірими безбарвними очицями, сірими губами й сірими думками, що ледь пробиваються крізь задубілу плоть.

Але Монтеґ був уже біля річки.

Він занурив руки у воду, аби пересвідчитись, що це йому не мариться. Роздягся у пітьмі догола, сполоснув тіло, руки, ноги й голову холодною водою, пив її, дихав нею. Потім натягнув на себе старий Фаберів одяг, взув його черевики, а свій одяг кинув у річку й дивився, як вода несе його геть. Тримаючи в руках валізу, пішов по воді від берега, поки відчував під ногами дно; а тоді його підхопила течія й понесла в темряву. Він уже проплив ярдів із триста за течією, коли механічний пес прибіг до річки. Вгорі свистіли величезні пропелери вертольотів. Снопи світла падали на воду, і Монтеґ пірнув, рятуючись од сліпучого блиску, схожого на сяйво сонця, що раптом проглянуло крізь хмари. Він відчув, як річка м’яко несе його далі й далі, в пітьму. Зненацька промені прожекторів перекинулися на берег, вертольоти повернули до міста, наче натрапили на новий слід, і незабаром зникли. Зник і пес. Залишилися тільки холодна річка і Монтеґ, який плив серед раптової тиші, віддаляючись од міста, вогнів і погоні, віддаляючись геть від усього.

Йому ввижалося, ніби він щойно спустився зі сцени, полишивши там юрму акторів, чи прийшов з надзвичайного спіритичного сеансу з балакучими привидами. Із страшного нереального світу він поступово переходив у світ реальний, але поки що не міг сприйняти його реальності, бо світ той був ще не знаний.

Повз нього пропливали темні береги: річка несла його тепер серед пагорбів. Уперше за багато літ він бачив над собою зірки, безкінечний кругообіг сяйливих вогнів.

Велетенська колісниця Джаггернаута’ котилася по небу, погрожуючи розчавити і знищити Монтеґа.

Коли валіза наповнилася водою і потонула, Монтеґ перевернувся на спину. Річка ліниво й лагідно несла свої води, віддаляючись від людей, які снідали тінями, обідали димом, а вечеряли туманом. Річка була справжня; вона легенько обіймала Монтеґа, не квапила його, давала час обміркувати події цього місяця, цього року, всього, життя. Він прислухався до спокійного биття серця. Йог* думки також були спокійні, вони не мчали, як досі, наввипередки з шаленими потоками крові в його судинах.

Місяць низько висів у небі. Місяць і місячне світло. Звідки воно? Гаразд, від сонця. А сонце звідки бере своє світло? Воно палає власним вогнем. Горить і горить, день у день, вічно. Сонце і час. Сонце, час, вогонь. Палючий вогонь. Річка ніжно колисала Монтеґа. Палючий вогонь. Сонце й годинники на землі, що відраховують час. Все це злилось у свідомості Монтеґа, стало єдністю. Після багатьох років плавання у житейських хвилях і кількох хвилин плавання у цій річці він зрозумів, чому більше ніколи нічого не повинен спалювати.

Сонце горить щодня. Воно спалює Час. Всесвіт мчить по колу і обертається круг своєї осі, а Час спалює роки й людей, спалює сам, без допомоги Монтеґа. Отже, якщо він, Монтєг, разом з іншими пожежниками спалюватиме те, що створене людьми, а Сонце спалюватиме Час, то згорить геть усе!

Хтось із них має зупинитися. Сонце, звичайно, не зупиниться. Отже, виходить, повинен зупинитися він, Монтеґ, і повинні зупинитися люди, з якими він працював пліч-о-пліч ще кілька годин тому. Десь ізнову має початися процес збереження й накопичення духовних цінностей, хтось має знову зібрати й зберегти все, що створила людина, зберегти в книжках, платівках, в людських умах, будь-якою ціною вберегти від молі, плісняви, іржі, гниття і паліїв. Світ повен людей, великих і малих. Незабаром народиться новий фах — фах людей, що виготовляють вогнетривку одежу для людства.

Він відчув, що ноги торкнулися дна, встеленого рінню з піском. Течія прибила його до берега.

(1) Джаггернаут (інд. міф.) — одне з втілень бога Вішну; образно — безжалісна невблаганна сила.

Він огледівся — перед ним лежала темна рівнина, схожа на величезну безформну чорну істоту, безоку та безлику, що мала тільки довжину і простяглася на тисячі безконечних миль; зелені пагорби й ліси чекали до себе Монтеґа.

Йому не хотілося покидати лагідні води річки. Він боявся, що на березі його спостигне механічний пес. Боявся, що шалений вітер од вертолітних гвинтів виверне з корінням дерева.