Олесь Бердник - Шляхи титанiв

На кінці запальника спалахнуло полум’я. Джон-Ей спрямував його на хмиз. Купа гілок загорілася яскравим вогнем, кидаючи жовте світло навколо. Почулися вигуки здивування і страху. Дикуни розбіглися геть. їх злякані лиця визирали з-за стовбурів дерев.

— Не бійтесь! — крикнув Джон-Ей. — Шматочок сонця не буде кусатися! Я дарую його вам!..

Та-Та перший наблизився до вогню, що весело стрибав по гілках, простягнув волохаті руки.

— Тепло! — заявив він, задоволено сміючись. Інші, осмілівши, теж підступили ближче.

— Ми бачили таке! — сказав вожак. — 3 неба гриміло, падав огняний клубок. І тоді горів ліс. Було страшно… Все живе тікало геть або гинуло…

— Цей вогонь ваш! Ви будете керувати ним! Дасте їжі — він горітиме, не дасте — вмре!..

Дикуни весело засміялися. Вони розсілися навколо багаття, з острахом поглядаючи на постать космонавта.

— Та-Та, — сказав рішуче Джон-Ей. — Настав час розлуки. Але раніш мені треба побувати в долині, що між горами. Дай мені провідника!..

Дикуни жваво перемовлялись між собою. Та-Та поважно підняв руку, поклав собі на груди.

— Ми готові все зробити для тебе, Людина згори! Тільки в Долину Смерті ми не поведемо тебе…

— Долина Смерті? — здивувався Джон-Ей. — Чому вона так називається?

— Тому, що ніхто не залишається живим, хто побуває там. Наше плем’я вважає цю долину проклятою…

«Це, безумовно, дія актинідів!» — радісно подумав Джон-Ей.

— Мені не страшна та долина! — вголос сказав він. — Адже я людина небес, син Сонця!

Та-Та захоплено простягнув руки над вогнищем.

— Добре! Ми поведемо тебе в Долину Смерті, Людина згори!..

Весело перегукуючись, дикуни приносили все нові і нові купи хмизу. Багаття палахкотіло, розганяючи ніч, і хмара дрібних комах витала над ним, згораючи і падаючи в жар.

У коло вийшла Ла-ла, дочка вожака. Вона стала перед Джон-Еєм, приклала долоні до щік і заспівала низьким, але сильним голосом дивну мелодію. Космонавт розібрав слова пісні і зрозумів, що Ла-ла співає про нього.

Дивно. Як дивно! Чи не сниться це? В чорному небі горять чужі сузір’я, над головою шумлять небачені дерева, його оточують химерні постаті диких істот!

І, дивлячись темними круглими очима в далину небес, Ла-ла, дівчина, закутана в шкіру, складає гімн чужинцю:

…Пісня стихла. Ла-ла, скромно опустивши очі, ждала слова Джон-Ея.

— Прекрасно! — сказав він. — Я дякую тобі, Ла-ла. Дівчина засоромлено втекла в коло своїх подруг.

— Отже, — сказав Джон-Ей, — завтра, Та-Та, ти поведеш мене в Долину Смерті…

Захопивши невагомий контейнер, одягнувши захисний костюм, Джон-Ей зранку вийшов з корабля. Та-Та і п’ять дикунів чекали його на узліссі. Вони повели космонавта вузенькими стежечками через ліс, до міжгір’я. Дійшовши до струмка, Та-Та зупинився.

— Долина Смерті! — коротко сказав він, показуючи в напрямку гір. — Ми далі не підемо…

— Гаразд, — згодився Джон-Ей. — Ви зачекаєте мене тут… Він рішуче ступив у струмок, обережно видряпався на берег.

Накинув капюшон з великими окулярами. Оглянувся.

Та-Та і його супутники замахали руками. Джон-Ей відповів їм таким же рухом і закрокував до гір. Поволі зникала трава, не видно було живих істот. Де-не-де в щілинах між камінням біліли кістки тварин. Нарешті Джон-Ей опустився між двома пасмами скель у глибоку долину. З-за гірського хребта зійшло світило, кам’яні урвища заграли різними барвами. Похмура долина стала схожою на калейдоскоп. Здавалося, тут був музей мінералів… Десь між ними таїлася радіоактивна руда…

Джон-Ей дістав портативний лічильник спрямованої дії і рушив з ним по широкому виступу біля дна долини. Хвилин через п’ять прилад відмітив наявність радіації. Невидимий промінь впирався в підніжжя похилої стіни. Там, між червонуватим камінням, виднілися сіро-руді кульки якогось металу. Джон-Ей, хвилюючись, дістав молоток-автомат, відбив кілька кульок. На розломах вони мали сіро-золотистий блиск. Що ж це таке? Радіоактивний елемент — це безумовно! Але який? Він не схожий на земні актиніди… Гаразд! В космольоті можна проаналізувати! Це удача! Великий успіх!..

Поставивши контейнер на камінь, Джон-Ей за півгодини наповнив його сірими кульками і радісно рушив назад, сповнений рожевих мрій…