Олесь Бердник - Шляхи титанiв

— Мене воно не хвилює! — якось непевно відповів оратор.

— Тим гірше для тебе! — сердито гукнула дівчина.

— Це справа інтимна! — почувся ще один дівочий голос. — Може, не варто говорити про це!..

— Неправда! — гаряче заперечили десятки голосів. — Говорити!.. Говорити про любов…

Ліо тихенько засміялася, присунулася ближче до Світозара.

— Правда, цікаво?..

Світозар неуважно хитнув головою. Він знову заглибився в свої роздуми. Дівчина образилася.

— Що з тобою? Ти весь вечір сумний, не слухаєш нікого…

— Пробач, — схаменувся Світозар. — Я ніяк не можу позбутися своїх думок…

— Яких?

— Коли-небудь скажу…

Дівчина сердито відвернулась, але весь час косо дивилася на Світозара.

Надходила північ. У небі пропливли червоні вогні ракетних кораблів. Вітер затих. Багаття згасало.

Гаряча дискусія про Щастя і Мрію закінчувалася. Як завжди, в ній «супротивники» не могли примирити своїх поглядів. І їм залишалось тільки одне — йти по важких дорогах життя, досвідом перевіряти свої плани, особисто досягати мети…

…Глухими стежками Світозар і Ліо йшли додому. Він не озивався ні словом. Дівчина теж мовчала. Так вони вийшли на край заповідника. В сяйві місяця, який котився на захід, заблищали велетенські щогли енергетичних споруд, сферичні ковпаки якихось будівель.

Рядом пролягали пункти літальних машин — гравільотів. Світозару і Ліо треба було розлучатися. Вони жили на відстані ста кілометрів одне від одного.

Світозар зупинився, винувато глянув на подругу.

— До побачення, Ліо, — сказав він.

Дівчина не відповіла. Вона якусь мить постояла, опустивши погляд донизу, потім важко зітхнула. Світозар ніяково переступив з ноги на ногу.

— Послухай, — тихо озвалася Ліо. — Я завтра лечу на Марс, на завод космічних автоматів… Запрошую тебе… Назавжди! — тихо додала вона.

Світозар зрозумів. Ліо хотіла стати його дружиною. Він давно відчував це, розумів, що це — цілком логічно, але чомусь все єство повставало проти такого «звичайного» почуття.

Як сказати їй, як пояснити, щоб вона не образилась?..

— Люба Ліо! — м’яко сказав Світозар. — Я не можу їхати з тобою!..

— Не можеш? Чому?.. — Голос Ліо впав, якось зів’яв і задрижав. Очі — тривожні зелені вогники — вперто шукали погляду хлопця. — Ти підеш з іншою?..

— Ні! Ні, Ліо! Ти ж знаєш, що тільки ти одна ділила зі мною мрії юнацтва. Але інші думки захопили мене… І я часто думаю, що не маю права віддаватися особистому! Я ніби чую голоси…

— Які голоси? — крізь сльози озвалася Ліо.

— Ти не зрозумієш! — непевно відповів хлопець.

— Он як? — загорілася Ліо. — Я не зрозумію! Ти просто хочеш, щоб я пішла… Хай буде так!.. Бажаю тобі щастя!..

— Зачекай, Ліо! Ти не зрозуміла! Зачекай!..

— Прощай, Світозаре! Прощай, друже! — прозвучало з темряви. Маленька постать майнула проти місяця білим платтячком і зникла.

Світозар важко зітхнув. Необхідно було пояснити їй. Вона все зрозуміла б… Але треба поспішати. Скоро наступить світанок. Приїде сім’я, щоб відсвяткувати день повноліття, а він навіть не відпочине перед зустріччю.

Хлопець мить повагався. Може, догнати Ліо? Потім вирішив — ні! Не треба!.. Він вийшов на трасу і попрямував до пункту гравільотів…

…З неосяжної темряви насувалися химерні, ніколи не бачені зловісні образи. Вогняні смерчі котилися по землі, руйнуючи будівлі, спалюючи вщент ліси, посіви, переслідуючи охоплені жахом юрби. По димних, брудних дорогах лежали спотворені вибухами машини, почорнілі труни людей. Чад і сморід стояв над світом.

Серце стискувала фатальна думка: вже з цього хаосу не відродиться людяність, добро, справедливість, любов, сміливість. Над планетою, над душами людськими навіки нависли звіряча жорстокість і жах смерті!..

Та ні!

Спокійно, рішуче йшли серед того шквалу люди, звичайні люди, одягнені в скромну одежу солдатів.

Вони йшли в пащу вогню і смерті. Йшли умирати. І на лицях їх нерідко фала весела посмішка…

Вибухи шматували багатьох, а ті, що лишалися живими, — все йшли і йшли, затиснувши в гарячих руках невеликі металічні предмети, що несли смерть ворогам!

Страшними були обличчя людей у бою — вони спотворювалися жахливим виразом помсти і жорстокості.

І тільки вночі, коли затихали бої, в очах змарнілих, втомлених солдатів загоралися вогники світлої Мрії. Саме Мрія вела цих людей на муки, злигодні, смерть!..

…Світозар прокинувся. І відразу все зникло. Не стало ні смерті, ні вогню, ні мужніх, виснажених стражданнями людей. Промінь світанку м’яко впав на обличчя хлопця, запрошуючи вставати.