Олесь Бердник - Шляхи титанiв

…На другий день Світозар вилетів до Світового Архівного Фонду. Він приземлився на березі гірської річки. Зовсім поряд глухо стугоніли верховіттям стрункі смереки, гордо трясли кучерявими головами дуби-велетні. А у вузькому ложі — дика і незаймана — біснувалася річка, кидала темно-зелені горбаті буруни на каміння, вкрите мохом та зеленим слизом.

«Чудесно! — з хвилюванням подумав Світозар. — Одну цю річечку я не віддав би за можливість жити на Меркурії чи на Венері. Батьку мій! Хіба я винен, що так люблю рідну землю і її минуле?..»

Хлопець радісно зітхнув, набираючи повні легені запашного повітря, і повернувся обличчям до гори. В самому підніжжі її над невеликим входом сяяли золоті букви:

СВІТОВИЙ АРХІВНИЙ ФОНД

Залишивши майданчик, Світозар попрямував до входу. Напівовальні важкі двері безшумно відчинилися. Попереду спалахнули стіни й осяяли м’яким промінням безкінечний коридор. Вздовж нього росли високі стрункі пальми з темно-зеленим широким листям. Хлопець ступив у коридор, поглянув ліворуч. Там на стіні виник отвір, на екрані з’явилося обличчя — веселе, повне, кругле. Очі людини запитливо обмацували Світозара.

— Я директор Світового Фонду. Хто ти і що тобі потрібно? — прозвучало запитання.

— Вчора був мій день — день вибору професії, ― трохи хвилюючись, сказав Світозар.

Брови директора смішно сіпнулися вгору, потім униз, він схопився з-за стола, заваленого якимись циліндрами, і гарячково випалив:

— Далі, далі! Що далі?..

— Я вибрав роботу в Світовому Архівному Фонді!

— Це… серйозно? — недовірливо запитав директор, а потім замахав руками, побачивши, що Світозар знизує плечима: — Гаразд, гаразд, не буду! Пробач! Але річ у тім, що до нас майже ніхто не йде! Навіть старі! Всі десь летять, пливуть, щось винаходять… А вивчати життя предків — нема нікого! А ти — такий юний!..

Директор кинув погляд згори донизу, зупинився на худорлявому вольовому обличчі, на замріяних синіх очах і, мабуть, залишився задоволений оглядом.

— Я дуже, дуже радий! — сказав він, притиснувши долоні до грудей. — Зараз я сам вийду до тебе…

Поряд з екраном відсунулась брила в стіні, і перед Світозаром з’явився директор. Він привітально підняв руку. Світозар відповів таким же рухом.

— Мене звуть Діоніл, — сказав директор.

— А мене — Світозар…

— Чудесне ім’я… Старовинне. Люблю такі. І взагалі люблю давнину, не те що багато теперішніх юнаків…

Світозар посміхнувся. Всякому своє! Діоніл помітив посмішку на обличчі співбесідника, радісно потиснув йому лікоть.

— Отже, до діла… Я скажу помічникам, вони поінформують тебе про все. В якому відділі ти хотів би працювати?..

— У Відділі Минулого. Від двадцятого сторіччя до тридцятого…

— Чудесно! Ходімо…

Вони зайшли в отвір, гофрована доріжка попливла вузьким коридором і винесла їх у просторий зал. Стіни залу були всіяні екранами, пультами, індикаторами автоматів. Все це призначалось для керування роботою гігантського Архіву. Директор підійшов до одного з пультів. Над пультом загорівся екран, на ньому виникло обличчя молодої жінки з жовтим пишним волоссям і вузько посадженими чорними очима.

— Нені! Цей хлопець у твій відділ…

Молода жінка схилилася в низькому поклоні перед прибулим.

— Я з радістю чекаю на тебе, друже…

…Кілька днів Нені, яка завідувала Відділом Минулого, знайомила Світозара з роботою. Вона скупо похвалила його за рішення йти працювати в Архівний Фонд.

— Багато людей не розуміють, наскільки це цікаво, — сказала вона. — Завдання таке: створити ясну, правдиву, струнку, вичерпну історію останніх десяти тисячоліть. Хіба це не почесне завдання?..

Світозар так захопився роботою, що забував відпочивати. Він лише двічі за місяць побував у котеджі, щоб зв’язатися з рідними й поговорити з ними. Перші тижні роботи переконали хлопця, що він обрав правильну дорогу.

Він переглядав старовинні документальні фільми, телегазети, книги, записані на мікроплівки. Автомати допомагали йому відбирати необхідне, пам’ятні машини [6] Пам’ятні машини. — Електронні машини для збереження наукової та іншої інформації. Вже функціонують в СРСР та за кордоном. записували, і результати пересилались на центральний пункт Фонду…

Не дихаючи, Світозар дивився на давноминулі події далеких віків. Його потрясала кривава соціальна боротьба в двадцятому сторіччі, ― становлення перших соціалістичних формацій, сповнене досягнень і протиріч, сумнівів і героїзму, неймовірної мужності і зради, жорстоких воєн і, нарешті, торжества ідей миру.