Василь Базів - Кінець світу. Том 1. До…

У канадському мегаполісі Торонто десь посеред першого року ІІІ тисячоліття я цілу ніч спостерігав, як тибетці вийшли на найдовшу у світі Янг–стрит протестувати проти того, щоб Пекіну дали право проводити чергову, але першу у ХХІ столітті Олімпіаду. А столиця Піднебесної конкурувала якраз із столицею світової української діаспори, оскільки у Торонто живе у десять разів більше українців, ніж в Ужгороді. (Діаспора взагалі цікава штука — поляків у Чикаго набагато більше, ніж у Варшаві.)

До чого я веду? А до того, що Тибет як складова частина Китайської Народної Республіки є проблемою для КНР. А тоді, коли писався знайдений у Лхасі монускрипт, що зафіксував відомості про літальні міжпланетні апарати, ворожби такої не було.

Неначе на підтвердження висновку тибетського літописця вже чисто китайський хронікер розповідає, як у ХУІ столітті до нашої ери «на білому броньованому яйці» на територію, що нині географічно належить до малозаселеної півночі КНР, опустився з небес конкретний китайський Бог на ймення Хуан–ді. Був не сам, а з цілою командою людиноподібних істот, і не зовсім. Судячи із літопису, йдеться про те, що ми нині розуміємо під таким витвором, як роботи, правда, на порядки досконаліші і слухняніші, ніж тепер створюють сусіди китайців — японці.

Не важко помітити, що Хуан–ді у давньокитайському сценуванні зайняв таке саме місце, як і бог шумерів Анкі, бог майя Пакаль чи бог єгиптян Асиріус. А що роблять боги?

Вчать місцевих гуманоїдів того, до чого вони могли б дійти або не дійти за десятки мільйонів років. Небесна команда навчила провадити сільське господарство для здобуття хліба насущного. Відтак пришельці–боги надали усі ази кораблебудування, якнайвищої математики, тригонометрії і все тої ж космології і астрономії. Окремо йдеться про таку штуку, як голковколювання, чого, до речі, інші боги на інших материках не вчили. Тому нинішня китайська народна медицина корінним чином відрізняється від всієї іншої, яка практикується землянами останніх кілька тисяч літ.

Озброївши тубільців проривними знаннями, для відкриття яких треба було би кілька мільйонів ейнштейнів упродовж тих же мільйонів літ, бог зі своєю командою у 2592 році до нашої, напевне, ери (для китайської міфологічної історіографії взагалі характерна наукова педатнтичність щодо дат і чисел) відбув за місцем проживання. Можна було б сказати по–нашенськи — відбув у невідомому напрямі.

Однак напрям цілком відомий — вознісся на 70–місному «Драконі» (нині можна навести недолугі аналоги — російський «Союз» чи американський «Атлантіс») у Небо.

Даремно кажуть, що китайці у бога не вірять. Вони тримають на краю площі Тяньаньмень забальзамованого комуністичного ідола Мао. На титул бога він не тягне, тому що за рішенням його ідейних побратимів із політбюро ЦК КПК, за аптечними мірками вираховано (все та ж китайська пристрасть до точності), що творець нинішньої китайської імперії, котра претендує стати володарем планети у ХХІ столітті і спихнути із п’єдесталу США, зробив 70 відсотків добра, а 30 — зла.

А на честь бога, який зла не робить навіть на долю відсотка, є святиня у центрі Пекіна. Називаться по–божественному просто — Храм Неба. Бог — це Небо, у лоно якого повернувся «Син Неба» — бог Хуан–ді.

Китайсько–майямсько–єгипетські аналогії, які є очевидними як Божий день, уже давно ставлять питання досить несподівані, але неминучі — а як із пірамідами, в смислі, із китайськими? Оскільки божественні літописи такі схожі за сюжетами створення сучасного людства, то, може, й тут є той самий «вещдок», хоча звучить якось уже суперсенсаційно — піраміди, але китайські.

Хід думок навіть дуже правильний. Наступне місцезнаходження того велетенського дива із див, що в Гізі і Пеленке, — Сіань. Точніше, околиця колишньої столиці китайської. Хоча давньої, як і околиці із столиць теперішніх, — Каїра, Мехіко і Гватемали.

Звичайно, гостинні китайці намагаються кожного свого зарубіжного друга, примноження яких є одним із фундаментальних напрямів зовнішньої політики азійської наддержави, — завести у Сіань. У цій древній столиці Китаю рукотворні артефакти багатотисячолітньої китайської державності справді вражають свідомість своєю монументальністю. Гробниця Першого китайського імператора датується 210 роком до нашої ери. Вона мала бути вищою, ніж піраміда Хеопса, але її недобудували. Однак знайдені археологами вісім тисяч солдат теракотової армії — немає аналогів серед споряджень, з якими відбували на той світ сильні — і в одну мить мертві — світу цього.