Василь Базів - Кінець світу. Том 2. Пiсля…

Освіченість — наступне, що справляє враження. За їхнім зізнанням, між собою вони спілкуються мовою майя, але достеменно володіють не тільки державною — іспанською, а й глобальною — англійською.

Крос джунглями у кілька кілометрів — це перший іспит на атестат зрілості кандидата на звання майя.

Взагалі оте ненашенське слово справді передає самою фонетикою смисл. У джунглях звуки — ДЖ–ДЖ–ДЖ — значать більше, ніж візуальний вимір. Тут головний проводир — слух, а не зір. Бо перед зором — пітьма. Наші рідні карпатські ліси, якби верховинські верховіття не заслоняли сонце, непрохідними можуть бути хіба десь епізодично і винятково. Тут непрохідність — тотальна.

Причому джунглі — це водночас і ліс, і луг, і всіляка інша рослинна порость, яка тільки може бути у земній флорі. Пробиратися джунглями — це справді торувати собі дорогу мечем. Метр за метром. П’ядь за п’яддю.

Маршрут, по якому повели мене тутешні селяни, все–таки цивілізований, бо при уважному спогляданні таки окреслюється щось схоже на стежину. Правда, під ноги треба дивитися в обидва ока. Кам’яниста поверхня нагадує про те, що саме сюди залетів чужий предмет величиною як Манхеттен, і ці лавоподібні брили потребують особливої вправності. Я вже не кажу, що можна наступити тут на будь–яке гадюччя, включно із багатим світом велетенських створінь із родини скорпіонів.

Але назад дороги немає. Тим паче, що симфонія у виконанні птахів, тварин, плаваючих і повзучих братів наших менших створює неймовірну какофонію. Здається, десь поруч перевернувся Ноїв ковчег після Потопу. І з трюмів повиповзали враз усі ці врятовані тварі по парі.

Зігнавши кілька разів по сім потів, виходимо на скупу галявину. Кілька кроків — і розчищена місцина обривається. Стіною звисає провалля. А перед очима — синє простирадло гірського озера. Полотно геніального живописця, який пензлем сонячного проміння витворив цю картину заворожливої краси.

Поки я милувався цим твором, якого не побачиш у жодній картинній галереї світу, на мене начепили, окрім рятувального пояса, повний комплект приладдя, яким оснащують будівельників–висотників, котрі кілька днів тому перед моїми очима зводили заново воскреслі вежі Світового торгового центру в Нью–Йорку.

Вступ до наступного іспиту такий. Майя, незважаючи на їхню креативність, з невідомих причин розвитком повітряних засобів пересування нехтували, тому, коли виникала потреба якомога швидше перебратися на той берег озера, робили так, як оце ми зараз зробимо.

Бувають у житті моменти, коли ти у щось вляпаєшся і картаєш себе просто вбивчим докором: «Воно мені треба?»

Але часу на роздуми мені не дали. Штовхнули добряче у спину — і я вже лечу над озером. На линві! Цікаво, що почуття захоплення майже миттєво вбило почуття страху.

Висота кілька десятків метрів і дистанція у півтора кілометра. Цей політ на крилах майя я не забуду ніколи. Коли з розгону луснувся об землю на тому березі, здалося, що приземлився, як і вони, з іншої планети у цей тривожний і невідомий світ.

Коли я почав відстібати з себе причандалля висотника, мене рішуче зупинили. Це тільки початок. Переді мною було те, що я бачив у фільмі Мела Гібсона «Апокаліпсис», коли герой у момент нападу на його помешкання ворожого племені ховає свою дружину і дитину в колодязі.

Зрештою, у нас у дворі теж була криниця, з якої ми брали воду. Подеколи приходив такий відчайдух, який опускався всередину, і це називалося: вуйко чистить колодязь. Для дитячого освоєння дійсності це був чи не перший у моєму житті реальний герой, якого згодом витягували із ями і щедро частували варениками і самогонкою, демонструючи повагу до його відваги.

Тут на прояв відваги дійшла черга й до мене. І ніхто не збирався налити для сміливості.

Коли ви начитаєтесь місцевого фольклору із його пієтетом до підземних світів, то наступне відкриття у першу хвилину сприйметься саме так — перехід в інший світ. Боронь Боже, не в апокрифічному сенсі, а так — у пізнавально–пригодницькому. У тому сенсі, що коли хочеш відчувати себе майя, то, налітавшись, лізь під землю.

Тут теж на линві. Метр за метром. За щойно освоєною методою, коли ти сам себе відпускаєш. Нижче і нижче. На кілька десятків метрів від рівня чи то моря, чи то джунглів.

І тут, у підземеллі, опиняєшся в обіймах — неймовірно ніжних, солодких і чистих, як щонайвищий прояв земної цноти. В обіймах кришталево чистої води.

Думаю, тутешній пейзаж справді більше схожий на рай, ніж навіть той, первозданний, що згори, у тому, нашому, світі.