Василь Бережний - В небі — Земля!

Та гумориста вони не взяли, це встановлено точно. А нові покоління, що там з’являлися, згідно з математичними розрахунками, навіть не знали, що таке сміх.

Минали довгі десятиліття. На поверхні Землі відбувалися великі зміни — людство щасливо уникнуло атомної війни, перебудувало свою соціальну структуру, зажило радісним, повнокровним життям. А нащадки еліти внутрішньо убожіли, духовно занепадали, поки не стали бездушними манекенами. Були, звичайно, окремі випадки (можна згадати хоча б одну молоду пару — вони здійняли бунт, коли їм не дозволили мати дитину), але це лише поодинокі спалахи. Виникло багато всяких сект, нових релігій. Містика, як синій чад, наповнила горизонтальні і вертикальні тунелі, житла і лабораторії… З’явився фанатик, який почав ходити на чотирьох, його філософія була гранично примітивною: щоб врятуватися, треба наближатися до природи. Бог покарав людство за те, що воно виділилось із тваринного світу і не хоче підкорятися законам природи. Або здійсниться історичний цикл і людина повернеться на висхідні рубежі, або загине. Важко повірити, але «філософія» дикунства опанувала «елітою». Вже й фанатик той давним-давно завершив свій цикл у крематорії, та голос його звучав з магнітних плівок, екранів:

— Назад, у лоно природи! Ходіть на чотирьох!

І що ж ви гадаєте? Ходять, та ще й як спритно!

Ігор слухав-слухав, а тоді гірко усміхнувся:

— Значить, консерви зіпсувалися?

— Еге ж, не витримали випробування часом, — розвела руками Надія.

При цьому скорчила таку гримасу, що Ігор усміхнувся.

— А про гумориста… Ну ви й історики!

Ігор подивився в Надійчині очі — там так і грали веселі бісики. Спитав серйозно:

— Що ж буде тепер… з чотириногими?

— Це складна проблема, дуже складна, — заговорив Маріста. — Медики, біологи, психологи, фізики обмірковують її всебічно. Бо вивести людей із підземелля на сонячний світ — не так-то просто. Я особисто хочу внести до Великої Ради Комун таку пропозицію. Раз уже це підземне місто розташоване в Заповіднику Природи, то нехай воно лишиться заповідником соціальним, чи що. Звичайно, хто з них захоче вийти на поверхню і дихати атмосферою повного комунізму, — будь ласка, а хто хоче жити так, як жили їхні предки, — нехай собі.

— Заповідник капіталізму — оригінально! — заплескала в долоні Надія.

У цей час до палати зайшла Аміно, вони і їй розповіли. Розмова ще пожвавішала. З далекого океану до цієї сонячної лікарні і звідси туди летіла дружня доброзичлива іронія, сміх, жарти.

Нарешті Надія й Маріста стали прощатися. Аміно швидко заговорила:

— О, мало не забула! Післязавтра в космічну експедицію відправляється мій батько. Прошу, приїжджайте, полетимо на супутник проводжати!

Надія і Маріста пообіцяли, що приїдуть.

— На супутник? — спитав Ігор, коли екран погас.

— Так, мезонні ракети базуються не на Землі, а біля штучних супутників.

— Цікаво… — задумливо промовив Ігор. — А Троянда космосу [6] Троянда космосу — супутник Землі, описаний у попередній повісті — «У зоряні світи». кружляє?

— Так, а звідки ти про неї знаєш?

— Я був студентом, коли її спорудили.

— Це було дуже давно, так давно, що аж не віриться! — Аміно сіла на ручку крісла, прихилила Ігореву голову до себе, помовчала, а потім спитала: — Ти вже зовсім здоровий, правда?

— Правда, моя люба.

Всю дорогу до ракетодрому Ігор був задумливий. В машині точилася невимушена бесіда, а він собі сидів, прихилившись плечем до дверцят, і мовчки дивився на поля, на яких до самого обрію половіє хліб, на голубі ліси, що здіймаються казковими мурами, на синє бездонне небо. Надія і Маріста щось запитували Феліче, Аміно перемовлялася з дідусем, а Ігор навіть не дослухався, про що вони говорять. Якісь неясні образи, невиразні почуття сповнили йому душу. Ні, він не сумував, але був не такий, як завжди. Чогось йому хотілося, кудись його тягло, вабило. Чого? Куди? Він зараз і сам не знав, та й не замислювався над цим.

Проскочили невеликий дубовий лісок, і враз відкрилося море. Прекрасна голуба широчінь! Ігор аж усміхнувся — таке воно могутнє й красиве.

Незабаром побачили і ракетодром, звідки вони мали вилетіти до супутника. І хоч Ігор уже знав, що найбільші ракетодроми розташовані на берегах морів, проте з цікавістю дивився на біліючі споруди. Але де ж ракети? Жодне «веретено» не націлювалося в небо.

Вже коли під’їхали зовсім близько, — помітив, що ракети погойдуються на воді.