Василь Бережний - В небі — Земля!

Тоді Аміно настроїла екран на прийом інформаційної передачі. І якраз вчасно: саме почалося засідання Великої Ради. Виступав Саджера.

Це була зворушлива промова, сповнена гуманізму. Вчений зійшов з трибуни під оплески. Велика Рада Комун вирішила послати його на Гімалаї для переговорів про негайну мирну евакуацію марсіан.

Виступ вченого вразив Ігоря. Вже й екран погас, а Ігор сидів у кріслі, замислившись. Скільки благородства в серцях людей комуністичного світу!.. Але Ігор не схвалював задуму Саджери. Побоювався, що це дасть лише можливість загарбникам виграти час і зміцнити свої позиції.

Сонце висіло над заходом, коли Ігор вийшов посидіти на лавці в саду. Звідси видно було море. Воно пестило очі ніжними переливами фарб — від синьої до рожевої. Ігор довго милувався краєвидом. І дивно — чогось смутно стало на душі. Може, це море навіяло смуток? Воно наче шептало Ігорю: «Все пройде, все мине і зникне, як мої хвилі зникають одна за одною…» А любов? Хіба вона зникне? Щоб палахкотіти вогнем, щоб звучати музикою в серцях — вона пройматиме покоління, доки сяятиме наше Сонце. А почне воно пригасати — людська любов роздмухає його полум’я, створить для себе нові світи!

Отак думав Ігор, милуючись морем. Чиїсь кроки подушили його задуму. Та це ж Аміно! Перекинувши білий рушник через плече, вона йшла купатися.

— Ігоре, ходімте до моря! — гукнула, зупинившись над урвищем. — Чого ви такий похмурий?

— Похмурий? Це вам так здалося! — Ігор швидко підійшов до дівчини. — Як тут чудово у вас!

І вони крутим схилом подалися до моря.

Сходило сонце. Ігор мружився проти сліпучого сяйва, і йому здавалося, що тепер і сонце обновилося, стало веселішим. Ось воно бризнуло золотом на зелені тополі, що стіною оточують сад, на розложисті яблуні, густолисті груші. Хороший, радісний настрій наповнював груди.

Ігор ходить по стежці в саду, позираючи на обвиту виноградом веранду. Ось вийде Аміно, і вони кинуться у море. Приємно вранці освіжитися в прозорій воді, сполохати нічні тіні, що ховаються в глибінь. Але Аміно чомусь довго не йде. Може, він не помітив, як вона вийшла? Ігор поспішає на берег — так і є! Аміно вже плаває, м’яко б’ючи по воді руками.

Помітивши Ігоря, вона пірнає і пливе під водою. В прозорій синяві добре видно її красиве тіло.

«Плаває, як риба», — думає Ігор, не спускаючи з дівчини очей.

Кинувся у воду, пірнув, але до Аміно не доплив — не вистачило духу. Вона виринула і попливла йому назустріч.

— Ти була так довго під водою!

— Чудова сьогодні вода, — усміхнулась дівчина. — Не хочеться вилазити, але треба на роботу. Ось я й вас навчу так плавати!

— Може, перестанемо «викати»? — запропонував Ігор. — Згода?

— Якщо ви…

— Не «ви», а «ти»…

— Ну гаразд, згода!

Аміно пригорщею зачерпнула зеленкуватої хвильки і, сміючись, хлюпнула йому в обличчя. Пустуючи, як діти, побігли до садиби.

Через кілька хвилин, бадьорі, посвіжілі, вони снідали.

— А знаєш, Аміно, — сказав Ігор, допиваючи каву, — візьми й мене на фабрику. Чи не можна?

— Чому ж не можна? Поїдьмо. Подивишся, може, захочеш працювати разом зі мною… — Вона підвела на нього очі. — Ти вже відпочив після довгої мандрівки?

— Уже! Набридло байдикувати, руки аж сверблять за роботою.

— Так ти хочеш працювати? В тебе є таке бажання?

— Аякже!

— Це чудово, Ігоре.

— Ще в нашу епоху людина-паразит викликала огиду.

— А невже були такі?

— Траплялися.

— Здорові, нормальні люди?

— Так.

— Невже вони не відчували краси праці? — Слово «краси» дівчина вимовила з притиском.

Ігор засміявся:

— Красу такі людці вбачали в іншому… Скільки було таких, що підпадали під владу речей?

Аміно поглядала на нього співчутливо, а він розповідав про труднощі, про скруту, про все те тяжке, що довелося переборювати людям у його час. І він виростав у її очах. Дівчині здавалося, що тільки дужі гіганти могли витримати те, що колись витримали люди: темряву, війни, хвороби, неврожаї, голодування…

Їхню бесіду перервала бабуся.

— Ви запізнитесь на фабрику! — гукнула, заглянувши в двері.

Вони поспішили до гаража.

Аміно дала завдання «електронному шоферу», і машина рушила, плавно набираючи швидкість. Привітний будинок, сад, тополі — все подаленіло, попливло назад.

Машина була відкрита, і вітер приємно бив у груди, в обличчя. І чим швидше вони мчали, тим приємніше ставало Ігорю. Шалений рух забивав дихання і сліпив очі. Ігореві хотілося співати, співати голосно, щоб перекричати шум повітряної лавини!