Василь Бережний - В небі — Земля!

На обрії темніла берегова смуга. Здавалось, вона летіла назустріч, як птах із широко розкинутими крилами. І ось внизу білим цвітом забіліли сади! Треба було добре придивлятися, щоб помітити серед цього молочного моря будинки. Блисне скляною стіною — і зникне.

Сади… Сади… Зеленіючі поля. Дзеркала водоймищ. Стрічки шляхів. Безкраї лісові угіддя. В повітрі якісь беззвучні літальні апарати — снують, як бджоли.

— А де ж міста? — спитала Смеречанська.

— Скучили за містами? Я змушений буду трохи розчарувати вас. Таких міст, в яких скупчувалися сотні тисяч і навіть мільйони людей, тепер нема. Старі великі міста помалу розселилися. А в багатьох архітектурних масивах цих міст розміщено музеї, картинні галереї. А живемо ми на берегах річок, широченних каналів, незліченних озер, нових морів і… старих океанів. Серед гаїв і садів. Є плавучі будинки, є підводні, але це все спеціального призначення. Транспорт і інші економічні проблеми нас не зв’язують, отож не обов’язково тулити будинок до будинку. Тепер люди розселені рівномірно по планеті.

— А де ж заводи? — обізвався Ігор. — Де шахти і домни? Скільки ось летимо і…

— І ви не бачили диму, правда? — підхопив Саджера. — І не побачите. Жодного димаря на всій Землі. Тільки електрика. Її в нас — океан. Морські течії, річки — це ж непересихаючі джерела струму. А вітри? А фотоелементи, що безпосередньо перетворюють сонячну енергію на електричну! А невичерпний запас тепла у надрах земної кулі? його ми також перетворюємо на електрику.

— А то було летиш, — пригадав Ігор, — а горизонт весь у заграві — скільки вогню!

— Взагалі дивно, як людство тоді не спалило всього атмосферного кисню, — зауважив Саджера.

— Але ж то була необхідність.

— Звичайно! — погодився він. — Димова фаза розвитку промисловості була неминучою. Але людство вже стояло перед катастрофою: кількість чадного і вуглекислого газу в атмосфері внаслідок технічної діяльності людини збільшувалась. Це загрожувало порушити кругообіг вуглецю на Землі і отруїти повітря.

Надія тільки зітхнула.

Внизу пропливали неоглядні простори. Будинки, що виднілися тут і там в садах і парках, наче салютували веселим блиском скла.

Панорама була захоплююча. Жадібними очима дивилися на неї наші мандрівники, і серця їхні співали. Радість наповнювала їм груди.

— Ми так швидко летимо… — промовила Надя. — То ж Кавказькі гори у снігових шапках?

— Так.

— А чи не можна зупинитися… хоч ненадовго. Покажіть нам яку-небудь деталь цієї картини.

— Гаразд, — погодився Саджера. — Давайте подивимось, що робиться он біля того гайка…

Кабіна почала знижуватись так швидко, що, здавалося, вріжеться в землю. Але пасажири не відчули навіть поштовху. За прозорими стінами кабіни заколихалася трава, похитуючи дрібненькими різнобарвними квіточками. Ігор з насолодою вдихав аромат настояного повітря.

Тіні огорнули гайок синім серпанком. Але що то біліє? Невже палатки?

Кабіна безшумно попливла понад травою. Здавалося, під ногами хтось прослав великий килим. А ось і ланцюг озер — вода в них прозора, добре видно сизуваті спинки риб, що косяками ходять у глибині. Поруч із пляжем — вишки для стрибків у воду. Але тут нікого не було. Коли ж наблизилися палатки, Ігор і Надя побачили багато дітей у білих панамках — засмаглих малюків з бистрими очима. Вони сиділи просто на траві, перед ними походжала дівчина в легкій білій сукні. У правій руці вона тримала якийсь тьмяний предмет — не то сумочку, не то коробочку. Вітерець злегка куйовдив їй світло-русе підстрижене волосся.

— Літні заняття школярів, — пояснив Саджера, хоча Надя й Ігор вже здогадалися, що це щось на зразок піонерських таборів. — Учні навчаються круглий рік, з весни — на лоні природи. Адже мозок людини, так само, як і м’язи, увесь час потребує заняття.

— Круглий рік? — здивувалася Надія. — А це не втомлює дітей?

— Ні. Бо програма побудована… як би вам сказати? У певному ритмі. Навантаження рівномірне, воно чергується з відпочинком, спортом… Надзвичайно поліпшує відпочинок музика — надає бадьорості, викликає радісний настрій…

Розмовляючи, вони й не помітили, як опинилися біля цієї аудиторії, розташованої під високим склепінням неба.

Привіталися з учителькою. Вона піднесла на рівень обличчя коробочку, і звук її голосу зазвучав сильніше…

«Мабуть, якийсь мікрофон…» — подумав Ігор.

— Пробачте, — звернувся до неї Саджера, — ми заглянули до вас на одну хвилину. Люди минулого бажають побачити, як тепер провадиться навчання дітей.