Василь Бережний - В небі — Земля!

— Ми врятовані, товариші! Чуєте? — прохрипів щосили.

Термометр показував 74. Ця цифра непорушно жевріла на білому тлі віконечка.

Полегшено зітхнули. Довго, дуже довго ракета, видно, йшла по своїй новій орбіті, огинаючи Сонце, бо температура і не підвищувалася, і не падала.

— Одну небезпеку проскочили, — сказав Підгайний, витираючи рукавом розгарячене обличчя. — Що ж буде далі?

— Що було — вже бачили, а що буде — побачимо, — спробувала пожартувати Надія.

Та було не до жартів.

В кабіні помалу встановилася робоча атмосфера. Ігор Підгайний з новим завзяттям накинувся на мовчазну апаратуру: перевіряв численні реле, фотоелементи, напівпровідникові тріоди. Він усе ж сподівався налагодити керування реактором і зв’язок з Землею. «Польова квітка» мусила вести бортовий журнал і допомагати інженерові.

Петро Петрович, одірвавшись від телескопа, обвів своїх помічників пильним поглядом:

— Становище наше складне, товариші. — Він помовчав, ніби збираючись з думками, а тоді продовжував: — Ще раз спробуйте, Ігоре, налагодити електроніку.

— А що ж я роблю — хіба не пробую?

— Потрібно тисячі спроб!

— Гаразд! Зрозуміло. Доки є хоч один шанс…

Підгайний знову взявся перевіряти секції з самого початку. Надія робила записи в щоденнику. «Якщо й загинемо, — думала дівчина, то, може, хтось колись прочитає і дізнається, як ми боролися за життя». Про те, що ракета разом з ними може зникнути безслідно, їй і на думку не спадало.

Працювали мовчки, немов заощаджували свої сили. Тільки ніхто не міг відігнати невеселих думок, що роїлися у кожного в голові. А коли людині невесело, їй і говорити не хочеться. Сум і мовчанка — брат і сестра.

Час ішов, а хромосферні спалахи на Сонці не влягалися. Двигун продовжував працювати, швидко зменшуючи запаси «пального».

Петро Петрович обчислював кутовий розмір діаметра Сонця, визначав координати ракети. Електронно-обчислювальна машина не діяла, і йому доводилось орудувати олівцем. Обважнілі пальці міцно тримали голубий олівчик, аркуші паперу вкривалися формулами; здавалося, що вони просто витікають із тоненького сердечка. Петро Петрович ворушив густими бровами і писав, писав — розв’язував складні рівняння, сотні рівнянь! І ось крізь мереживо формул ніби почала проглядати нова орбіта «Мрії». Це ще не був точний результат, лише натяк, туманна, ледь вловима оком ниточка. «Невже гіпербола? — з жахом думав Петро Петрович. — Не може бути! Нас винесе із Сонячної системи назавжди, назавжди…»

— Це неправда! Я помилився! — прошепотів Петро Петрович, хоч добре знав, що помилки нема.

«Реактор! Треба негайно зупинити реактор: при такій інтенсивній роботі й інші його ділянки можуть перегрітися. І тоді буде не просто аварія, а — катастрофа. Треба діяти, далі відкладати не можна!»

Буває так у людському житті: внутрішньо ще не схвалене рішення вабить до себе здалеку, примушує гарячково обмірковувати, зважувати всі «за» і «проти», але навіть крізь вагання і сумніви ти вже знаєш, що здійсниш його, чого б це не коштувало. Так сталося і з Петром Петровичем. Чи він спостерігав неймовірні виверження на Сонці, чи розмовляв з Ігорем та Надією, десь у глибині душі наростало, міцніло, утверджувалося рішення: своїми руками зупинити реактор. Знав, що це небезпечно, що радіоактивне опромінення, якому він себе піддасть, смертельне, але ніколи не погодився б, щоб це зробив хтось інший, хоча б Ігор. Ця думка виникла в нього першого, хоч він і мовчав про це, — значить, він мусить і здійснити її. Так велить йому совість.

Передбачав, що Ігор і Надія заперечуватимуть, тому й наказав:

— Прискорення не падає, пропоную зайняти свої місця.

Підгайний запитливо подивився на Петра Петровича. Може, його насторожив тон, яким було сказано ці слова? Чи вираз обличчя начальника і друга, обличчя, на якому відбилася рішучість і усвідомлення небезпеки? Можливо, і те й те.

— А… ви? — насторожено спитав Ігор.

— Я йду до реактора, — просто сказав Петро Петрович.

— Ні, ні, — Ігор притиснув до себе зігнуті в ліктях руки і ступнув уперед. — Це зроблю я.

Щось тепле, любляче з’явилося в очах Петра Петровича, але він зразу насупив брови, одвів погляд.

— Що значить «ні», товаришу Підгайний? — холодно, з притиском процідив він. — Недисциплінованість у космічному польоті? — голос його задзвенів металом. — Виконуйте наказ!

— Ви… — почав щось говорити Ігор, але Петро Петрович перебив: