Василь Бережний - В небі — Земля!

Пульс покращав, стало помітним дихання. В могутній Михайлів організм поверталося життя! Це викликало надію на хороші наслідки, але Микола знав, що в цей гострий, хаотичний період можна сподіватися всяких ускладнень.

Мілько розплющив очі.

«Шокові явища поступово згасають», — подумав Микола.

— Михайле! — гукнув.

Губи Мілька заворушилися, але слів не було чути.

— Мишко, друже, тобі краще?

А він то розкривав, то закривав очі і… мовчав.

— Ось покладемо тебе зручніше… — говорив, беручи Михайла під пахви. — Правда ж, тобі вже набагато краще?

Легко, без напруження поклав кремезного юнака на його місце, повернув на правий бік:

— Отак полеж, на випадок нудоти.

Іван Макарович теж добре стукнувся, але він цього й не помічав, стривожений пораненням Мілька. Мовчки дивився, як порається біля нього Микола, подавав потрібні речі. Але що сталося? Яка причина такого сильного струсу? Може, здвиг кори Місяця?

— Загадково, просто загадково! — заговорив професор, ходячи взад і вперед.

— Ми не тільки не можемо стартувати з такого положення, — промовив Загорський, — навіть вийти з ракети неможливо!

Тільки тепер Іван Макарович звернув увагу, що вихідний люк притиснутий до поверхні Місяця.

— Так, ми закупорені, — сказав Плугар, — невже назавжди? Як ви гадаєте?

— Треба знайти вихід…

В ілюмінатор побачили — неподалеку над горами танула чорна хмара газу і пилу.

— Вибух вулкана, — сказав Загорський. — От вам і розгадка. Нас ударило камінням, хвилями газу, ну, і струс поверхні…

— Вибух-то вибух, але там немає ніякого вулкана! У нас же є докладна карта…

Ще раз передивилися карту. Професор мав рацію: в тому місці у радіусі кількох кілометрів не було навіть невеликого вулкана.

Тяжке, гнітюче почуття стиснуло професорові груди. Як нещасливо склалися обставини для його експедиції! «Комета» впала. Мілько поранений. А на скільки вистачить їм повітря — годин на двісті? Невже ракета стане їм домовиною?

Іван Макарович дивиться на Загорського. Приголомшений катастрофою, він стоїть біля ілюмінатора і стежить за тією зловісною газовою стіною.

— Все. Кінець, — каже він тихо і опускає руки.

— Ні, — твердо заперечує Плугар. — Доки не зробимо всього, що в наших силах, і навіть більше, не відступимо.

— А що зробиш? Стартувати ж не можна?

— А що порадив би Михайло? — спитав Іван Макарович.

Вони глянули на свого товариша, що лежав у забутті.

— Моторна група… — пригадав Загорський. — Там є глухий люк.

Іван Макарович дістав схему силового відсіку і знайшов люк. Конструктори зробили його, щоб полегшити доступ до вузлів моторної групи.

Загорський узяв інструменти і не без труднощів пробрався до рятівного люка. Лежачи на спині, повідкручував гайки. Потім вернувся в кабіну і, обміркувавши все з професором, підготувався до виходу: надів скафандр, узяв лопату, кайло. По-альпіністському прикріпив себе тросом. Зняв з корпусу овальну металеву плиту. Повітря так і шурхнуло з моторної групи, на якусь мить Микола відчув вітер. Викинув назовні інструменти, взявся руками за краї отвору і почав вилазити. Просунути свою кремезну постать у люк йому було нелегко, та ще в скафандрі. Аж тут пошкодував, що виріс такий великий!

Нарешті видерся. Спустився по гладенькому боці ракети, відв’язав трос і, взявши лопату, почав швидко копати до вхідного люка. Працювати було неважко, каміння не траплялось, лопата легко входила в піскуватий сірий ґрунт.

Росла купа викопаної місячної «землі», а з нею росла й тривога. До люка він, безперечно, докопається, а що тоді? Копати яму, щоб ракета посунулась у неї хвостом і стала хоча б під кутом 45°? Та це ж не яма потрібна, а ціла шахта! Коли її можна викопати? Чи вистачить у них повітря?

Нарешті Микола підвів траншею під самий люк. Відкрив його і пробрався всередину ракети. Іван Макарович нетерпляче чекав його. Значить, вихід є! Хоча з великими незручностями, але можна заходити і виходити з ракети.

Микола відразу підійшов до Михайла. То рахував пульс, то перевіряв неврологічний статус хворого: рухові функції, чутливість, стан свідомості, орієнтування його щодо самого себе, місця і часу… Настрій у нього покращав: різких відхилень од норми не було. Стан Михайла помітно поліпшувався. Тепер йому потрібен був спокій і спокій.

— Пити… — приглушено сказав Михайло.

— Хочеш пити? — кинувся Микола до термоса з водою, але передумав, зупинився. — Потерпи трохи.