Макс Кидрук - Бот

— Ріно, ми ’ебе чує’о… ’Овори.

— Хто це?

— Ц’ Ральф Доернберг.

— Ральфе, нас атакували. Ймовірно, ми втратили «Туарег» Такеди з усіма, хто був у ньому… Ти чуєш, Ральфе?

— Що з’чи’ «імовірно»?

— Те, що я не певен у цьому. Автомобіль мчить за нами, і ми… — Ріно зам’явся. — Ми не знаємо, хто в ньому. В моєму екіпажі один поранений.

— Зрозуміло, — прохрипіла рація, а тоді Ральф немов прокинувся: — Вони женуться за вами? От лайно! Тимур Коршак живий?

— Підтверджую. Українець з нами. У вас усе гаразд?

— Якщо ти питаєш про «малюків», то вони не з’являлися. Але периметр ще й досі не під напругою.

— Мені потрібно, щоб ви нас зустріли.

— Зрозумів.

— Стягни всіх, хто може тримати зброю і не обісреться від звуків власних пострілів, до західної стіни корпусу «EN-1». Джеро піджене джип до воріт № 4. Витягуйте хлопця, а я спробую затримати тих, що сунуть за нами назирці… Хто б там не був…

— Все зробимо, Ріно, — виплюнув динамік і заглух.

— Поясніть мені, що врешті-решт відбувається? — дратувався Тимур. — Що це за будівлі попереду? Чому всі так переймаються моєю особою?

Хедхантер повернувся до програміста.

— Слухай мене уважно, фелла. Від цього залежить твоє життя. Відтепер уже не тільки твоє. Ми підскочимо до стіни, станемо правим боком. Навпроти будуть залізні ворота. Як тільки побачиш їх, викочуйся на хрін із джипа і рви до них. Не озирайся і не спиняйся, що б не робилося за твоєю спиною. Затямив?

Велетень говорив важким, сиплим голосом, відбиваючи у Тимура будь-яке бажання розпитувати. Хлопець ствердно кивнув.

— За дверима тебе чекатимуть. Вони все пояснять.

Перша з низки бетонних будівель була вже поряд. Ліворуч від неї вимальовувалась ще одна, трохи нижча. На деякій відстані від стін, повторюючи контури фундаментів, проходила дротяна загорожа.

— Чуєш, босе, — покликав Джеро.

— Ну, — відізвався Ріно.

— Огорожа знеструмлена, так?

— Ага.

— То я рвону крізь неї? Так ми під’їдемо ближче.

— Давай.

Загорожа на якийсь час зникла з поля зору, а тоді нараз виринула, наче з-під землі.

— Hold o-o-on! [40] Тримайтеся! ( англ .) — витягнувши губи, закричав Джеро.

«Туарег» без зусиль продірявив плетиво дротів, потягнувши їх за собою, неначе звір, що вирвався з ловецької сіті. За секунду він загальмував за кілька кроків від стіни.

— Біжи! — звелів Ріно.

Десь нагорі ввімкнулись прожектори. Ділянку довкола пролому в загорожі затопило яскравим світлом. Тимур розгубився. Стало видно, як удень; після виснаженого мерехтіння неонових ламп потужні прожектори засліплювали і збивали з пантелику.

Хедхантер вишмигнув із джипа і розчахнув задні дверцята. Поранений гереро з’їхав йому до ніг. Ігноруючи свого бійця, Ріно схопив українця за комір і виволік з машини.

— Біжи-и-и, дурню!!!

Хлопець нарешті оговтався і чкурнув до дверей.

Зробив лиш кілька кроків, коли його підхопили чиїсь руки і затягли всередину будівлі. Металеві двері, обсипані рівними рядами півсферичних заклепок, клацнули, зачинившись.

…Тимур опинився у квадратному порожньому тамбурі. Його оточували голі стіни, на дві третини своєї висоти пофарбовані синьою фарбою. Зліва і справа від воріт зяяло по парі витягнутих вікон. На протилежній до входу стіні знаходилися менші двері з електронним замком (таким, як у номерах готелів чи каютах круїзних лайнерів). Над ними синьою фарбою було виведено «EN-1 BUILDING», а трохи нижче — «GATE 04».

Підхопившись, хлопець підтягнувся до вікна.

«Тойота Тундра» залетіла в пролом у периметрі і спинилась, заледве не протаранивши «Фольксваген». Джеффрі та Оскар скочили на пісок. Чилієць, зігнувшись і спотикаючись на кожному кроці, кинувся до воріт. Почав стукати, проситися всередину. Американець зайняв місце поряд з Ріно. Четверо чоловіків — Ріно, Джеффрі, Джеро та Ті-Джей — сховались за машинами, чекаючи на ар’єргардний джип.

І він не забарився. «Туарег» виплив у пробоїні, протиснувся крізь неї і майже відразу затих. Фари погасли.

Все заніміло навкруг. Так ніби хтось натиснув «PAUSE» на програвачі. Тільки Оскар впівголоса скиглив біля брами, просячись усередину. На нього, втім, ніхто не зважав.

— Може, вальніть це бісове корито з гранатомета, поки не пізно, га? — гукнув Джефф через плече, знаючи, що хтось напевно засів на даху.

— Ні! Відкривати вогонь тільки після моєї команди! — втрутився Ріно.

Клацнувши, відкрились дверцята. Хтось повільно вийшов із машини. Попри яскраве світло, розібрати, хто там, було важко — силует затуляли броньовані двері.