Макс Кидрук - Бот

— І треба було тобі отак викаблучуватись? — куйовдячи пальцями запашне волосся, прошепотів він на вушко Аліні. — Ми не бачитимемось довбаних два місяці, а у нас учора навіть сексу не було!

— Сексу в тебе не буде ще два місяці після повернення, — вдала розлюченість чорнявка. Тимур поблажливо посміхнувся. — Я тобі це обіцяю, юначе!

— Це ми ще побачимо, — програміст міцніше обійняв її.

— Запам’ятай мої слова! — спалахнула Аліна і боляче вкусила його за шию.

— Добре. Тільки не сердься… Я напишу тобі. Відразу після прильоту, — програміст задумався. Навряд чи у нього буде можливість вийти в інтернет в аеропорту Сантьяго. — Хоча не знаю. Я постараюсь написати із Сантьяго. Як ні, то озвуся вже з місця роботи.

— Тільки спробуй не написати!

Штаєрман вдруге прокашлявся і поклав одну руку на перила ескалатора.

— Все, я погнав. Люблю тебе.

— Па, — Аліна послала йому повітряний поцілунок, вичавила з себе посмішку. — Пиши мені, бо я тобі… — і потрусила кулачком.

— Нарешті, — видихнув чилієць.

Тимур піднімався на ескалаторі, стоячи на три сходинки нижче за Оскара Штаєрмана. Проїхавши половину шляху, він повернувся і помахав на прощання рукою. Жест вийшов незграбним. Можна сказати, навіть дурнуватим. Аліна пирснула і показала язика у відповідь.

Навряд чи вона була б такою веселою, якби знала, що так і не отримає від коханого жодного листа…

Рейс іспанської авіакомпанії «Iberia» на Сантьяго-де-Чилі відправлявся аж о 00:10. Тимур з Оскаром пообідали, після чого їм не лишилось нічого, окрім як байдикувати. Від нічого робити хлопець увімкнув ноутбук і спробував пошукати вільну вай-фай точку. Після кількох спроб, надибавши мережу без паролю, підключився.

— Хей, аміґо! — несподівано окликнув його Штаєрман. Після того, як вони пройшли паспортний контроль у аеропорту Києва, чилієць змінив тон: став поводитися не як строгий роботодавець, а як рабовласник. — Побудь тут, я мушу забрати ще одного пасажира.

— Хтось іще летить з нами?

— А ти думав, ти один такий розумник?

Тимур відкрив головну сторінку поштового сервера ukr.net.

У папці «Вхідні» висіло 24 непрочитаних листи. Більша частина листів стосувалися роботи. Тимур не читав їх. Наступними тижнями він матиме над чим сушити голову. Навіщо тратити час та сили, відволікаючись на проекти «TTP Technologies»? Декілька повідомлень надійшло з Facebook. Він швидко з ними розібрався.

Після цього серед непрочитаних лишився один лист. Відправник — Natalie1976, підписаний — «Застереження!».

Що за Наталі? 1976, певно, означає рік народження, припустив Тимур. Виходить, що відправниця є старшою за більшість його знайомих, зате молодшою за всіх його начальників. Мабуть, це просто спам. Тимур повів пальцем по тачпаду, збираючись відкрити і прочитати лист. Не встиг: наступної секунди перед ним виник Оскар Штаєрман.

— Ось познайомся, — апатично кинув чилієць англійською, — це Ігор Ємельянов.

Ліворуч від прилизаного Оскара стояв неохайний товстуватий чоловік років сорока.

— Професор Ігор Ємельянов, — ядуче поправив новоприбулий. Нижня губа зверхньо випнута, щоки обвисають, як у бульдога, засалені пасма спадають на лоб.

— А це наш програміст, — байдуже продовжив Штаєрман, — Тимур Коршак.

— О, — на якусь мить з лиця росіянина зійшов зухвалий вираз. — О’о, — повторив він, двічі смикнувши кущастими бровами.

— Вы говорите по-русски? — спитав Тимур, дивуючись з такої реакції професора.

— А как еще мне говорить? На сраном китайском?

«Ще один псих», — нахмурився Тимур, а вголос промовив:

— Звідки ви мене знаєте?

— Я тебе не знаю. Ми щойно познайомились, забув?

— Тоді чому така реакція?

— Яка реакція?

— Оце ваше «о’о».

— Я бачив твою роботу.

Тимур насторожився.

— Перепрошую, — встряв у розмову чилієць, — маю повідомити, що мені не вдалося дістати місця у бізнес-класі. Я пізно звернувся до представників «Iberia» по квитки.

— Ти хочеш сказати, ми полетимо в економ-класі? — гаркнув товстун, переходячи на англійську.

— Так.

— Подивись на мене! Як ти це уявляєш, Штаєрмане? Я схожий на людину, котра весь сраний політ тертиметься ліктями зі смердючими селюками? Я нікуди не полечу! Знімай готель, вирушимо тоді, коли ти спроможешся купити нормальні квитки.

На вилицях Штаєрмана запульсували м’язи. Проте заговорив він стримано: