Жюль Верн - Плавучий острiв

За два тижні, одинадцятого червня, відбувся перший концерт камерної музики; про нього сповіщали афіші, що сяяли електричними літерами вздовж великих авеню. Звичайно, артистів перш було відрекомендовано губернаторові й представникам міської влади. Сайрус Бікерстаф зустрів їх дуже тепло й щиро. Місцеві газети згадували успіхи Мандрівного квартету під час його турне в Сполучених Штатах Америки й гаряче вітали головного інспектора управління мистецтв із тим, що йому пощастило залучити квартет до співробітництва — в дещо свавільний спосіб, як відомо. Яка ж то радість — одночасно бачити й чути артистів, що виконують твори славнозвісних майстрів! Яка втіха для знавців музики!

Було б великою помилкою уявляти собі, що коли артистів запросили виступати в казино Мільярд-Сіті за нечувану винагороду, то публіку пускатимуть на їхні концерти безкоштовно. Навпаки, адміністрація має намір добре заробити на концертах, зовсім як оті американські імпресаріо, яким їхні співачки коштують по долару за такт або й за ноту. Адже публіка платить, звичайно, за театрофонічні й фонографічні концерти в казино, отже, заплатить і тепер, тільки незрівнянно дорожче. Всі місця коштуватимуть однаково — двісті доларів за крісло, тобто тисячу французьких франків, і Калістус Менбар сподівається, що зала буде повнісінька.

Він не помилився. Квитки в касах попереднього продажу здобувалися штурмом. Та це й зрозуміло, бо вигідна, чепурна зала казино розрахована усього на якихось сто місць, і якби їх почали продавати з аукціону, хтозна-якої суми досяг би касовий збір. Але це суперечило б звичаям Стандарт-Айленду. На все, що має продажну вартість, так на витребеньки, як і на речі першої необхідності, тут заздалегідь установлено тверді ціни за прейскурантом. Без цих запобіжних заходів, беручи до уваги казкове багатство деяких осіб, можливі були б випадки перепродування, яких конче треба уникати. Правда й те, що багатії правої сторони острова йдуть на концерт з любові до музики, в той час як багатії лівої підуть туди, можливо, лише задля годиться.

Коли Себастьян Цорн, Пеншіна, Івернес і Фрасколен виступали перед слухачами в Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії, Балтіморі, вони могли б без жодного перебільшення сказати: ось публіка, що варта мільйонів. Та цього вечора вони погрішили б проти істини, якби не оцінили публіку на мільярди. Тільки уявіть собі: Джем Танкердон, Нет Коверлі та їхні родини пишаються в кріслах першого ряду; а далі, куди не глянь, повсюди сидять меломани, які хоч ще не цілком мільярдери, та все ж мають добрий гаман, як справедливо зауважує Пеншіна.

«Ходімо вже!» — каже голова квартету, коли надходить час вийти на естраду.

І вони виходять не більше, а навіть менше схвильовані, ніж тоді, коли їм доводилось виступати перед паризькою публікою, в якої, можливо, в кишенях тонко, та зате багато більше художнього почуття й смаку.

Треба сказати: Себастьян Цорн, Івернес, Фрасколен і Пеншіна, дарма що не навчаються поки що в свого земляка Доремюса, усі мають бездоганно коректний вигляд. Вони в білих краватках, в перлисто-сірих рукавичках, в чорних парадних костюмах, зроблених, само із себе зрозуміло, за рахунок міської адміністрації. їм влаштовують овацію, їм гаряче аплодують представники правого боку острова і стриманіше — представники лівого: різниця темпераментів.

У програмі концерту чотири музикальних твори; їхні ноти було зовсім неважко знайти в бібліотеці казино, щедро укомплектованій заходами головного інспектора:

Перший квартет Мендельсона мі-бемоль, опус 12.

Другий квартет Гайдна фа мажор, опус 16.

Другий квартет Бетховена мі-бемоль, опус 74.

П'ятий квартет Моцарта ля мажор, опус 10.

Незрівнянна гра виконавців справляла враження чуда в цій обмільярдованій залі, на борту плавучого острова, над водами морської безодні, що її глибина перевищує в тій частині Тихого океану п’ять тисяч метрів. І в нагороду — великий ї заслужений успіх, особливо в правобережних аматорів музики. Треба було бачити головного інспектора мистецтв у цей незабутній вечір: він весь сяє, начебто це він сам щойно грав на двох скрипках, альті й віолончелі заразом. Який щасливий початок для чемпіонів камерної музики і для їхнього імпресаріо!

Звичайно, що не тільки в залі повно людей — юрма народу щільно обступила й будинок казино. Бо й справді, багатьом не пощастило дістати ані відкидного стільця, ані додаткового крісла, не кажучи вже про тих, для кого вартість квитків недосяжно висока. На долю цих слухачів поза стінами казино випадає досить мізерна пайка музики. Звуки долітають до них здалеку, наче з скриньки фонографа або телефонної трубки. Але від цього їхні аплодисменти аж ніяк не менш палкі.