Григорій Адамов - Таємниця двох океанів

В чудовому настрої всі готувалися до виходу з підводного човна.

— Ми зможемо довести тепер, — говорив Шелавін, радісним і схвильований, надіваючи скафандр у вихідній камері, — що й на дні океану діють руїнницькі сили! Так, так! Чи можете ви собі уявити: морське дно є царство відкладення, а не руйнування, говорив старик Зупан. Категорично стверджував. Абсолютно! На дні морському, казав він, панує вічний спокій, непорушність. Тут немає, говорив він, руху води, яка розмиває і переносить цілі гірські хребти з суші в море, на морське дно. Придонні течії не можна брати до уваги внаслідок їх повільності. Тут немає і руху атмосфери, яка вивітрює ці гірські хребти. Тут іде лише спокійний, безперервний протягом мільйонів років дощ з рештків найдрібніших рослинних і тваринних організмів, що живуть у верхніх шарах морів і океанів. І тільки цей процес відкладення характерний для морського дна, стверджував Зупан.

— Але ж по суті він правий, — зауважив зоолог, наглухо з’єднуючи електричною голкою верх важкого черевика. — Варто лише вийти на грунт, як ми зараз же переконаємося в цьому.

Ще не закінчивши своєї репліки, зоолог негайно пошкодував про неї: на обличчі Шелавіна він побачив люте заперечення.

— Так, так, так! Ми зараз вийдемо на грунт! Але в чому ми через півгодини переконаємось, дозвольте вас запитати? Ми переконаємося, що морське дно є не тільки царство відкладення, а що в ньому відбуваються і процеси руйнування! Ми вже бачили це зараз на екрані, а тепер переконаємося на власні очі. Так-с!

— Але хто ж винуватець цих процесів, якщо, справді, на дні океанів немає ні вітрів, ні річок? — запитав Горєлов, перевіряючи кисневу зарядку свого заспинного ранця, раніше ніж одягти жилет скафандра.

— Вітрів немає, але замість рік є течії, — відрізав Шелавін, зшиваючи на собі електричною голкою штани. — Питання тільки в їх силі і постійності. Дозвольте вам нагадати, товаришу Горєлов, що океанографія знає досить випадків, які дозволяють говорити про вплив глибоководних течій на рельєф морського дна.

Горєлов з комічною серйозністю вклонився, сприймаючи це нагадування, як вияв поваги до його океанографічної ерудиції, зрештою, досить сумнівної для всіх і для нього самого. Зоолог посміхнувся. Марат тихо пирснув вбік, але Шелавін, звертаючись до Горєлова, продовжував з тим самим азартом:

— Так-с! У тисяча вісімсот вісімдесят третьому році Бьюкенен у протоках між Канадськими островами, на глибинах близько двох тисяч метрів, знайшов дно, зовсім без мулу, тоді як навколо цих місць на глибинах у дві тисячі п’ятсот метрів цей мул він знаходив скрізь. Тут зустрічаються підводні провалля і круті скелі, такі самі, як і на суші. В тисяча вісімсот вісімдесят шостому році подібні спостереження були зроблені адміралом Макаровим на «Витязі» в Лаперузькій протоці. В Індійському океані, між Сешельськими островами і банкою Сайада-Мала, на глибинах близько тисячі семисот метрів, дно також виявилося зовсім чистим від будь-якого мулу, хоч у багатьох місцях поблизу він вкривав дно океану. Що доводять всі ці і багато інших спостережень, дозвольте вас запитати?.. Вони доводять, що в цих місцях навіть на таких глибинах діють якісь течії: не поверхневі вітрові течії, а саме приливно-відливні, діючі і вгорі і в глибині, не випадкові, а постійні, вічні…

— Пробачте, що перебиваю вас, товаришу Шелавін, — втрутився Скворешня, стоячи біля свого розкритого ранця, який висів ще на стіні камери. — На скільки годин ти зарядив киснем скафандри? — звернувся він до Матвеєва, в обов’язок якого входило стежити за всім водолазним спорядженням підводного човна.

— Як завжди, Андрію Васильовичу: на шість годин — шість патронів.

— Стиснений, значить? — Стиснений.

— Замінити! Зарядити кожний скафандр шістьма патронами рідкого кисню. Швидко!

Матвєєв хоч і здивувався, але бігом кинувся з вихідної камери, ні на секунду не зволікаючи виконання наказу.

Всі інші почували себе вільніше, і град запитань посипався на Скворешню:

— Чому, Андрію Васильовичу? Для чого такий великий запас? Чи варто через це затримуватись?

Широким жестом Скворешня переадресував ці запитання Шелавіну.

— Будь ласка, — прогув він, посміхаючись у довгі вуса. — за поясненнями звертатися до Івана Степановича…

Шелавін, одягнутий в самі лише металеві штани, стояв, розгублено кліпаючи світлими віями.

— Не розумію… Абсолютно! Чому до мене?

— Дозвольте, Іване Степановичу! Адже це ви зараз так палко попереджували, які на нас чекають гірські вершини, провалля, скелі, ущелини! Треба бути готовим до всього. В цих підводних Швейцаріях і заблудитись, мабуть, не важко. Га? Як ви гадаєте?