Микола Трублаїні - Глибинний шлях

Зустріч з Томазяном, його розповідь і пропозиція були такі несподівані, що я не знав, що відповісти йому. Але я не міг йому не вірити. Факти, про які він розповідав, і те, що напередодні я чув від Ліди про Макаренка, мене хвилювало. Я вбачав у них чимало неприємностей для тих, кого любив. Відповісти згодою на цю пропозицію було легко. Та я й не зовсім розумів Томазяна. Відкіля в нього таке довір’я до мене? Мабуть, він угадав мою думку, бо заговорив саме про це.

— Може, ви дивуєтесь, що я так одразу, без попередніх розмов, звернувся до вас. Запевняю, що свого часу, — тільки ви не сердьтесь, — я докладно знайомився з вами, як з усіма, хто тоді мав якесь відношення до Тараса Чутя. Враження від вас залишилось найкраще. А про вашу поведінку за кордоном розповів один з тих, кого нам довелося затримати тут.

Я спалахнув. Це був натяк на той єдиний випадок, коли в одному з ресторанів, залишившись сам на сам з чужоземцем, я дістав пропозицію дати за відповідну плату, здавалося, «дрібну» інформацію для одного агентства. Я там же надавав тому суб’єктові ляпасів.

— Він з’явився сюди?

— Так. І… змушений був признатися.

— Я розповів про той випадок лише одному консулові.

— Теж знаю. Ну, а тепер ми з вами повинні надавати ляпасів комусь соліднішому.

— Гаразд, я згоден.

— Дуже радий, мій друже Ватсоне. В такому разі дозвольте вас коротко поінформувати. Ми будемо зустрічатися рідко. Для листування я передам вам шифр. Днів кілька можете залишатися в Іркутську. По змозі не випускайте з поля зору таких людей: Ліду Шелемеху, — бо справа йде про здобуття через неї рецепта нового сплава; Самборського — у нього зараз є рисунки літостата нової конструкції; ну й Макаренка. Останній знає все. Можливо, ним теж цікавляться, хоча мене особисто він цікавить трохи з іншого боку…

— Ви підозрюєте його?

— А ви щось знаєте?

— Чув деякі плітки.

— Отож-бо й лихо з цими плітками. Хотілося б не звертати на них уваги, але цей інженер поводиться якось дивно. Я дуже хотів би помилитися… Та ми про це матимемо спеціальну розмову, Ватсоне…

— Ви надовго залишаєтесь в Іркутську?

— Сьогодні виїду в тайгу перевірити, як організовано розшуки пасажирів, що випали з літака. Потім повернусь і сидітиму тут, поки цього вимагатимуть обставини.

— Я теж збираюся сьогодні з Самборським поїхати оглянути одну з його ділянок на будівництві.

— Гаразд. До побачення, Ватсоне!

Ми розпрощалися. Я пішов до себе, але дорогою зазирнув до Аркадія Михайловича, щоб попередити про наш від’їзд. Професор сидів дома сам, Тарас десь пішов погуляти.

Виявилось, що Аркадій Михайлович не збирається з нами їхати.

— Хотів, хотів поїхати, — бідкався старий. — Я ж кілька місяців тут не був, кажуть, дуже все змінилося. Але затримує одна справа. Ярослав дав мені складну задачу… І охота мені її розв’язати. Треба посидіти, подумати.

— Цікаво, що то за задача?

— Підождіть, голубе, — відказав він. — Краще порадьте, як мені Тараса біля себе залишити.

— А що таке?

— Спало Ярославові на думку забрати хлопця до себе.

— А де він тепер живе?

— З минулої осені у мене. Я сподівався, що і на цю зиму останеться. Це ж він у десятий перейшов. Останній рік у школі. Та ні, забрав Ярослав якусь нісенітницю в голову… Але головне — Тарас мій щось до Ярослава тягнеться… Просто біда.

— А як у вас взаємини з Ярослазом?

— У мене взаємини непогані. Ви ж, мабуть, знаєте, його тепер усі лають… Ну, а я не зважуюсь… Можливо, він помиляється… Впертий дуже… Говорити з ним на цю тему не можна. Відлюдний став. Ото лише зі мною, з Шелемехою і Тарасом по-людському говорить. Та хай… Підождемо, коли будівництво закінчиться.

Мені здалося, ніби всі нетерпляче ждали закінчення будівництва і насамперед для того, щоб розрядити ту важку атмосферу, яка створилася навколо одного з його провідних керівників.

Ми умовились з Аркадієм Михайловичем, що він пришле Тараса до мене.

Десь біля шостої години Самборський з’явився у «Витязь Іркуте» і забрав мене й Тараса.

Прекрасним гудронованим шосе мчала машина на північ. Це був останній випуск дорожнього авто, в якому можна було влаштувати чотири койки, щоб виспатися, користатися електричною кухонькою та радіотелефоном, поворотом важільця запустити маленький моторчик, щоб закривав або відкривав дашок машини.

Ми їхали в напрямку до Качуга, випереджаючи численні вантажні й легкові машини, бо наш шофер належав до любителів швидкої їзди. Паралельно шосе тяглися під’їзні вузькоколійки, по яких безперервно гуркотіли поїзди.