Микола Трублаїні - Глибинний шлях

Що я міг ще йому розповісти? Плітки, які доводилось чути не стільки від чужоземців, скільки від наших інженерів, що приїздили туди? Я напружував пам’ять, намагаючись пригадати якісь визначні факти, про які не написав у звіті.

— А скажіть, захоплюються там колосальністю нашого будівництва?

— Це безперечно. Та є чимало злобителів, які пророкують, що воно призведе до фінансового, а потім економічного краху нашої держави.

— А за ним до військового, — засміявся Саклатвала.

— У всякому разі, там є люди, які кажуть: «хай будують грандіозніше; чим дорожче це буде коштувати, тим корисніше для нас».

— Інтересно. Ну що ж, побачимо… Так… А що ви тепер збираєтесь робити?

Я сказав, що хотів би повернутись до журналістики. Адміністративна робота надокучила мені. Саклатвала не заперечував.

— Я хотів би зробити вас літописцем нашого будівництва, — сказав він на прощання, — але це залежить від вас. Може, ви самі ним станете. Днями у нас сесія Наукової ради. Запрошую і вас. Тільки знайте: писати про неї, мабуть, не можна буде. Через рік-півтора — будь ласка. Отже, побувати вам на сесії буде корисно.

Я гаряче подякував за це запрошення. Скільки мені було відомо, з журналістів на сесіях Наукової ради бував лише Черняк, але ж він сам входив до складу Ради.

Попрощавшись, я пішов розшукувати Самборського. Знайшов його досить швидко і спитав, коли поїдемо на будівництво.

— Наприкінці дня. Сидіть дома, я заїду по вас, заберемо Аркадія Михайловича й Тараса.

Можна було повертатися до «Витязя Іркуте», що я і зробив.

Коли я входив до вестибюля готелю, мене хтось покликав. Я обернувся і побачив людину, яку одразу не впізнав. Лише коли вона підійшла до мене і простягла руку, я пригадав слідчого, який колись невдало розшукував Тараса Чутя.

— Томазян? — спитав я.

— Він самий. Теж живу тут. І шукаю вас.

— Якщо я вам потрібний, то прошу зайти до мене.

— Ні.

Томазян узяв мене під руку і повів до себе. Через кілька хвилин ми сиділи на дивані поруч один одного, і Томазян розповів досить цікаві речі.

— З Москви я прилетів учора ввечері. Ви прибули на день раніше і, мабуть, знаєте про пригоду з поштовим літаком, який летів із Свердловська до Іркутська.

— Загубив у повітрі двох пасажирів?

— Еге. Ця подія мене цікавить, бо, як не дивно, вона зв’язана із злочином, який — ви, мабуть, пригадуєте — я не зміг викрити років півтора тому.

— Дуже добре пам’ятаю.

— Так от я певен, що тут діяла та сама рука.

— Пробачте, розмова з вами для мене досить несподівана… І… мені неясна причина злочину ні тоді, ні тепер.

— Не бійтесь, я вас не підозрюю в цьому злочині, — засміявся слідчий. — Трохи згодом поясню, чому ви мене цікавите. Щодо причин першого злочину, то вони для мене теж не зовсім зрозумілі. А от другий, тут причини вгадаєте й ви, коли я скажу, що з одного поштового мішка на літаку зникла частина важливої кореспонденції, адресованої з лабораторії металів будівельного інституту сюди, в Іркутськ.

— На ім’я Ліди Шелемехи?

— А відкіля ви знаєте?

— Вона ж працює в тій лабораторії, а тепер приїхала сюди за викликом Саклатвали.

— Бачите, ви знаєте дещо, що стосується цієї справи. Може, саме тому я й звертаюсь до вас.

— Але я більше нічого не знаю.

— Добре, добре, тепер слухайте мене. Поки ви їздили по закордонах, тут після незрозумілого злочину з Тарасом закрутилися чортівські справи. Я один з тих, кому доручено їх розплутати. Ми викрили кілька розвідувальних чужоземних організацій, які цікавляться будівництвом Глибинного шляху. Проте є підстави гадати, що основного ми ще не знайшли. Кілька днів тому мені здавалося, що я натрапив на слід, але… шпигун зник з літака у повітрі, і не сам, а ще з цим йолопом Черепашкіним. Зараз у тайзі шукають два трупи, однак боюсь, що знайдуть лише один… Черепашкіна. В цій справі я й приїхав сюди. Треба вам сказати, що за останній час я перетворився з пристойного юриста на якогось Шерлока Холмса. І тепер шукаю свого лікаря Ватсона… Не для того, щоб той записував мої поневіряння, а щоб допоміг розібратися в справі. Таким Ватсоном, — я хотів би цього, — могли б стати ви.

— Я?!

— Так. Цьому сприяє ваша довгочасна відсутність, ваші дружні взаємини з людьми, яким загрожує небезпека, ваша спостережливість. А що вона у вас є, я в цьому переконаний. Нарешті, ваша професія. Мені потрібний помічник, якого б не могли підозрювати в хороших взаєминах зо мною, якого б вважали безпечним і в той же час потрібним ті, хто полює за державними таємницями. Журналіст, що стоїть близько до керівних робіт будівництва, — це принадливо для цікавих. Крім того, ваша професія дає змогу легко пересуватися з місця на місце. Будь-яку поїздку і зустріч можна виправдати інтересами преси.