Микола Трублаїні - Глибинний шлях

Промову полковника Файзулова комітет вислухав з великою увагою. Я зробив висновок, що тепер про тунель багато писатимемо.

Після того доповідали Макаренко й Самборський. І дивна річ: суперечка, що повстала між цими інженерами на самому початку роботи, тепер розгорілася ще більше. Єдине, на чому вони згоджувалися, — це намітка траси тунелю: п’ятдесят шоста паралель, не відступаючи від неї ні на крок. Але коли мова заходила про діаметр, про одно— чи двоколійність, про внутрішнє обладнання, про кількість матеріалів, енергії, робочої сили, — тут вони розходились.

— Макаренко хоче надто розкішно будувати тунель, — запевняв Самборський. — Але це — не метрополітен. Сьогодні країна ще не може дозволити собі такої розкоші, та це й непотрібно. Це зайвих два, а може, і три мільярди карбованців, зайвий рік роботи.

І коли він наводив цифри, не можна було не згодитися з ним. Навпаки, доводи Макаренка були не дуже обгрунтовані. Основне, на що він посилався, — це довговічність такої споруди, а тому й доцільність витрати великих коштів.

Знов, як і раніш, більшість присутніх обстоювали думку Самборського.

Військові представники з цього приводу не виступали. Полковник Файзулов підійшов до Саклатвали й тихо сказав, що в цих питаннях у них нема згоди і вони мусять порадитися з вищим командуванням. Я сидів близько від голови комітету й чув цю розмову. Мене дуже зацікавило, хто ж з військових підтримує Макаренка.

Засідання закінчилось. Саклатвала припинив дебати, заявивши, що виступи членів комітету дають йому сміливість найближчими днями доповісти урядові про те, що можна починати підготовчі роботи. Щождо установок Макаренка й Самборського, то він обіцяє об’єктивно доповісти урядові про їх зміст.

— Крім того, — сказав академік, — стенограму наших виступів голова уряду читатиме особисто.

Після засідання академік затримав мене на кілька хвилин, і я спитав у нього:

— Про суперечки Самборського й Макаренка можна писати?

— Звичайно, можна, — легко посміхнувшись, відповів він. — Тільки я просив би робити це в академічному, так би мовити, плані. Остаточно про все ми домовимось після моєї доповіді урядові.

У вестибюлі я наздогнав Шелемеху та Аркадія Михайловича. Льотчик люб’язно запропонував підвезти й мене своєю машиною.

Дорогою ми з Аркадієм Михайловичем говорили багато, а Шелемеха мовчав. Я сказав, що аргументи Самборського більш переконливі. Професор погодився зо мною й сказав:

— Мені здається, що нічим іншим, як тільки упертістю Макареншг, цього пояснити не можна. Завжди він одзначався цією рисою. Я пам’ятаю його ще зовсім хлопчиськом. Він і тоді був такий же… Це багато нашкодить йому в житті.

— У всякому разі, — підтримав я професора, — це може призвести до того, що він не працюватиме на будівництві.

— Авжеж. Він такий, що може відмовитися, коли буде не по його.

— Ні, це ви вже занадто, — обізвався нарешті майор. — Працювати він буде, Аркадію Михайловичу. І… я, знаєте, не переконаний доводами Самборського. Правда, з мене технік слабкий. Мене, може, переконують більше не цифри, а… Самборський, звичайно, виступав дуже запально, але…

— Що «але»? — спитав Аркадій Михайлович.

Я був здивований. Шелемеха, скільки я пам’ятав, завжди говорив дуже впевнено і ясно, без пауз та замовчувань.

— Але я згоден з аргументами Макаренка, — подумавши, відказав він.

— Почасти ви маєте рацію, — задумливо сказав професор. — Макаренко — фантаст. Отже в нього більша перспектива. Зате Самборський неперевершений майстер всякої конкретної справи.

Моя цікавість щодо того, хто з військових підтримував Макаренка, була повністю задоволена.

А Шелемеха раптом перевів розмову на інше. Він спитав Аркадія Михайловича, як здоров’я Тараса Чутя.

— Хлопчик видужує, — охоче відповів професор, — хоч і виглядає дуже погано. Говорити ще не може. Нікого до нього не пускають. Це Томазян, як мені здається, дбає про те, щоб ніхто не бачив хлопця.

— Коли ж ми довідаємось, як він потрапив з поїзда до лікарні?

— Не знаю. Сам цим дуже цікавлюсь.

— Ви ж, Аркадію Михайловичу, коли можна буде з Тарасом поговорити, покличте й мене.

— Добре.

Я звернувся до професора з таким же проханням і теж дістав його згоду. Ми саме під’їхали до готелю, і я вийшов з машини.

В готелі портьє сказав мені, що у вітальні на мене жде якась дама. Здивований цим, я швидко піднявся туди. Справді, в порожній вітальні стояла жінка, повернувшись лицем до вікна. На ній було елегантне пальто з сірого каракуля і така ж шапочка. Мабуть, вона дуже уважно вдивлялася у вечірні сутінки за вікном або сильно задумалась, бо повернулась лише тоді, коли я підійшов зовсім близько і спитав: