Микола Трублаїні - Глибинний шлях

Професор зустрів мене дуже радо, провів до маленького кабінету, посадив на своє крісло, а сам почав бігати туди й сюди, розповідаючи, що він зробив, розшукуючи Тараса.

— Хотів ще дати оголошення до газети, та слідчий не дозволяє. Просить трохи почекати. Не розумію. Йому все якийсь злочин ввижається. А який, скажіть, тут може бути злочин? Кому потрібен хлопчисько? Грошей у нього не було, костюмчик та взуття мав собі дешевенькі, чемодан залишив, калоші теж…

Професор спинився, задумливо подивився на книжкові полиці, якими були заставлені стіни кабінету, і знов почав:

— Думав, може, в дорозі нещастя якесь трапилось… Але ж усі нещасні випадки на залізниці реєструє залізнична міліція. Було за той день два нещасні випадки, та обидва з дорослими роззявами. Про «хлопця ж нічого невідомо.

Я почав розвивати перед Аркадієм Михайловичем свої думки про те, як міг зникнути хлопець, що начитався пригодницьких романів. Я змалював йому несподіване бажання хлопчини поїхати кудись далеко, поринути в якусь пригоду.

Професор спершу слухав мене уважно, а потім махнув рукою й наче опік, заявивши:

— Нісенітниці верзете… Ну скажіть, навіщо він, поїхавши кудись, покинув калоші й чемодан?.. Ні, нічого не розумію.

Професор сів на канапу й замислився. Я теж мовчав, роззброєний його логікою.

Минуло кілька хвилин, коли раптом тишу порушив дзвінок телефону. Аркадій Михайлович зняв трубку й промовив:

— Ага-а!

Те, що я почув далі, примусило мене насторожитися.

— Так, це його квартира, — говорив професор. — Ну? Так, так, це я сам. Ну-да ж, професор Довгалюк. Слухаю вас… Звідки?.. Ага.

Настала довга пауза. Професор щось уважно слухав і, раптом захвилювавшись, крикнув:

— Як його звати?

А потім розчаровано промовив:

— Ні, я такого не знаю.

Знов сталася довга пауза.

— Хто зо мною говорить? Як? Корсакова?.. Гаразд. Скільки до вас їхати? Добре. Постараюсь зараз виїхати.

Коли він поклав трубку, я відразу спитав:

— Щось про Тараса?

— Ні, — похитав головою професор. — Про якогось Адріана Маковського. Вперше про нього чую.

— А що таке, Аркадію Михайловичу?

— Ви ж чули.

— Ні, це ви чули, а не я.

— Так, так… Говорили з Демидівської хірургічної лікарні. У них уже два тижні лежить тяжкопоранений юнак Адріан Маковський. Нікого з його рідних або знайомих у лікарні не знають. Сьогодні він отямився. Назвав, бачите, професора Аркадія Михайловича Довгалюка, тобто мене. А потім знов знепритомнів. От і просять приїхати… Доведеться…

— Аркадію Михайловичу, можна з вами?

— Прошу. Тільки їдьмо зараз.

Поки професор збирався, я замислився над прізвищем цього невідомого хворого: мені здалося, ніби це прізвище мені знайоме. Адріан Маковський… Здається, я цими днями щось читав про нього. І я згадав, що бачив це ім’я в одному з останніх номерів вечірньої газети. Але де воно там фігурувало?

— Аркадію Михайловичу, у вас є вечірка за останні числа?

— Ні. А що?

Я сказав йому, що спало мені на думку. Та газети все одно не було, і ми вирішили не затримуватися.

Демидівська лікарня була дуже далеко, і дістатися її було нелегко. Вирішили їхати автобусом, бо, як сказали професорові телефоном, коло самої лікарні була автобусна зупинка.

Через півгодини ми під’їхали до червоного триповерхового будинку, що височів серед маленького гаю. Ми пройшли через хвіртку в залізних воротях, нікого не зустрівши. Лише зійшовши на ґанок і відчинивши двері до вестибюля, побачили, нарешті, швейцара та кількох відвідувачів. Швейцар не звернув на нас ніякої уваги, коли не рахувати його пильного погляду, спрямованого на наше взуття. Очевидно, його найбільше цікавила чистота ніг відвідувачів. Та переконавшися, що тут усе в порядку, він не поспішаючи поновив розмову з якоюсь бабусею. Не встигли ми розглянутися, як до вестибюля ввійшла сестра. Аркадій Михайлович підійшов до неї і чемно запитав:

— Скажіть, будь ласка, де можна бачити лікарку Корсакову?

Сестра подивилась на нього і поцікавилась:

— Ви — професор Довгалюк?

— Так. Мене просили сюди приїхати.

— Ми нетерпляче на вас чекаємо. Зараз я попрошу сюди лікарку.

До цієї розмови прислухався один з відвідувачів — юнак, що сидів у кутку. Щойно сестра вийшла, він попрямував до Аркадія Михайловича.

— Я теж на вас чекаю, професоре, — сказав він. Довгалюк здивовано глянув на нього.

— Моє прізвище Маковський, — сказав юнак. — Адріан Маковський.