Іван Єфремов: Алмазна труба

Вранці всі трохи заспали після вчорашнього клопоту. Я прокинувся від яскравого світла й швидко вибрався з палатки. Свіжий вітер колихав темно-зелені гілки кедрів. Між двома деревами, зліва, як в темній рамі, висіли в рожевому чистому світлі легкі контури чотирьох гострих білих вершин. Повітря було напрочуд прозоре. По крутих схилах білків струмували всі можливі сполучення світлих відтінків червоного кольору. Трохи нижче, на випуклій поверхні блакитного льодовика, лежали величезні косі сині смуги тіней. Цей блакитний фундамент ще більше посилював ефірну легкість гірських громад, що ніби випромінювали своє власне світло, в той час як небо, що виднілося між ними, являло собою море чистого золота. Не відриваючись, я дивився на білки, які так несподівано з’явилися переді мною. Пройшло декілька хвилин, сонце піднялося вище, золото набрало пурпурного відтінку, а з вершин збігло їх рожеве забарвлення і замінилось чисто блакитним, в той час як льодовик заблискотів сріблом.

Дзвеніли калатала, робітники, що перегукувалися під деревами, зганяли коней для в’ючки, завертали та обв’язували в’юки, а я все милувався перемогою світлового чарування над важкістю застиглої матерії. Після замкненого круговиду тайгових стежок, після дикої суворості гірської тундри і важких скелястих громад це був новий світ, світ прозорого сяйва і мінливої світлової гри.

Як бачите, моя перша любов до високогір’я Алтайських білків спалахнула несподівано і сильно. Ця любов дарувала мені згодом все нові відкриття. Не берусь описувати відчуття, що виникали в душі, коли я побачив незвичайну прозорість блакитної чи смарагдової води гірських озер, сяючий блиск синього льоду. Мені хотілося б тільки сказати, що вигляд снігових гір викликав у мене загострене розуміння краси природи. Ці майже музичні переходи світла, тіней і кольорів надавали світові блаженства гармонії.

Поминувши високогірську частину маршруту, я спустився знову в долину Катуні і потім в Уймонський степ — плоску улоговину з чудовим кормом для коней. Далі Теректинські білки не дали мені цікавих геологічних спостережень: на широкому плоскому гребені хребта йшли суцільні одноманітні граніти. Підйом на хребет з боку Уймона був надзвичайно стрімкий. Багато людського й кінського поту було пролито, коли ми минули смугу чорноти, а вже від крутої словесності повинна була зачахнути трава на всьому цьому шляху мого каравану. Але й сама чорнота — густа тайга із суміші кедра з ялиною та осикою, з високою травою, що сягає вершнику до плеч, — була важкою для пересування з моїм важким в’ючним спорядженням, з артилерійськими сідлами й великими ящиками. Тому ви зрозумієте, як я радів, вибравшись на плоский вододільний простір хребта вище лісової межі. Але й тут, навіть коло межі вічних снігів, ми натрапили на широку смугу боліт, в яких грузли і бились, поки не догадались пересікти їх навскіс, по краю снігових полів. Спуск до Онгудаю був легший, але довгий і одноманітний. Тривалі мандрування у важко приступних районах виробили в мені особливе терпіння, коли тілом берега участь у всіх знегодах довгого шляху, а духовно ніби поринаєш в очікувальну сплячку.

Добравшись до Онгудаю, я відрядив у Бійськ через Алтайське свого помічника з колекціями і спорядженням. Відвідати Чемальські азбестові родовища я міг без нічого. Вдвох з провідником, на свіжих конях ми швидко добралися до Катуні й зупинилися на відпочинок в селищі Каянча.

Чай з запашним медом був особливо смачний, і ми довго просиділи з молодим учителем, що дав мені притулок, коло чисто виструганого білого стола в садку. Мій провідник — похмурий, мовчазний ойрот — безтурботно посмоктував обковану міддю люльку, а я розпитував привітного хазяїна про визначні місця дальшого шляху до Чемалу. Він охоче задовольняв мою цікавість.

— От що іще, товаришу інженер, — сказав він, — недалеко від Чемалу зустрінеться вам сільце. Там живе художник, славнозвісний наш Чоросов — чули, мабуть? Дідуган сердитий, але якщо сподобаєтесь йому, все покаже, а картин у нього гарних — сила!

Я згадав бачені мною в Томську і Бійську картини Чоросова, особливо «Корону Катуні» та «Хан-Алтай», і вирішив неодмінно заїхати до художника. Тепер зовсім в іншому настрої, я вбачав в них надзвичайну вірність. Те, що здавалось надуманим і перебільшеним на полотнах в тісній кімнаті музею, було на диво чудовим в природі. Я догадався, що зменшення розміру і планів, звичайно корисне для чіткості вираження живописної передачі, при велетенських висотах і великій кількості світла дуже утрудняє вірність перенесення білків на полотно. Не уникнув цього й Чоросов, незважаючи на всю силу свого таланту. Але те, що було дано в його картинах, сміливіше і вірніше відбивало холодну блискотливу душу гір, ніж у кого-небудь з інших художників. Подивитись його численні роботи, а можливо, й придбати який-небудь ескіз здавалось мені успішним завершенням мого знайомства з білками Алтаю.