Олександр Бєляєв - Мертва голова

Коли все було закінчено, Морель підійшов до відчиненого вікна і переможно глянув на ліс, що розкинувся внизу. Учений міг гордитися. Це була перемога. Морель більше не був беззахисною істотою. Він тільки шкодував, що в нього нема фотоапарата, щоб увічнити своє житло і показати його потім своїм ученим товаришам.

Учений силкувався уявити собі обличчя друзів і знайомих, але здивовано помітив, що прізвищ деяких з них не може згадати. «Що за дивне ослаблення пам’яті? — подумав він. — Може, це наслідок хвороби? Так і говорити розучуся…»

Морель вирішив частіше говорити вголос. Він читав лекції своїм уявним слухачам, і в нетрях тропічного лісу лунали мудрі латинські слова, які, очевидно, дуже подобались папугам. Здавалося, луна відбивала його мову в перекрученому до невпізнання вигляді.

— Павук мігалес, — говорив Морель.

— А у іаес, — вторував папуга, заливаючись реготом.

— Киш ви, горлаті! — кричав Морель на своїх недисциплінованих слухачів.

Але вони ретельно повторювали його лекцію, поки він не замовкав.

Морель старанно виголошував промови. Але поступово ці заняття ставали все рідшими. Денні турботи й наукова робота по збиранню і класифікації комах надто стомлювали його. Не помічав він і того, що з кожним днем його лексикон ставав біднішим, мова сухішою, блідішою. Вона все більше була насичена науковими термінами, і його лекції нагадували вже латинь середньовічного вченого. Тільки раз, марно намагаючись згадати забуте слово, Морель звернув увагу на цей «розпад особистості» і трохи стурбувався. «Так, я дичавію, — подумав він, але й до цього факту поставився як натураліст. — Природний біологічний закон, підмічений ще Дарвіном. Складний організм, що потрапив у і простіше середовище, повинен або загинути, або «спроститися». Те, що в культурному суспільстві було потрібне і складало мою силу, тепер у кращому випадку є непотрібним баластом, так само, як у Парижі мені не потрібні були собача гострота нюху і слух пуми.

І якщо в мені пробудились інстинкти, що дрімали в людині сотні тисяч років, то, звичайно, повернуться і мої «культурні» надбання, коли я повернусь у своє середовище».

Так він себе заспокоював, і все ж десь підсвідомо ворушилися тривожні, ледве сформовані думки: «Я дичавію, повертаюсь на нижчий щабель біологічної драбини. Якщо я проживу тут кілька років, то перетворюсь на дикуна».

Морель звик до самітності, завжди був заглиблений у свої думки, тому не дуже страждав без товариства, йому не спадало на думку приручити собаку чи папугу, щоб підтримувати спілкування з живою істотою. Його незмінним і до того ж численним товариством були комахи і особливо павуки. Вчений міг годинами нерухомо сидіти, втупивши очі в якого-небудь павука, і спостерігати його роботу. По-своєму Морель був навіть щасливим. Серед павуків, ос, мурашок він відчував себе в «своєму товаристві».

Бразилія в цьому відношенні була справжнім раєм для вченого. Навряд щоб на всій земній кулі можна було знайти друге таке місце, де хвилі життя вирували б з такою невичерпною, нічим не стримуваною енергією. І вчений занурився в цей безмежний океан; кожен день приносив йому щось нове, дивовижно цікаве. Морель був схожий на золотошукача; він цілими днями, забувши про їжу, збирав свої «самородки» чи бродив по лісах, шукаючи нових скарбів. Морель-вчений рятував Мореля-людину від повного здичавіння, і все ж у Мореля відбувався непомітний для нього, але величезний внутрішній процес спрощення психіки. В його мозкові залишались недоторканими тільки клітини, що брали участь у науковій роботі. У всьому іншому він справді дичавів. Морель був невибагливим, мов дикун, до їжі, занедбав свою зовнішність, його волосся виросло до плечей. Костюм давно висів на ньому лахміттям. Тільки нігті він обрізав невеличкими ножицями або частіше відкушував зубами, щоб вони не заважали в роботі над комахами.

Головна зміна психіки Мореля полягала в тому, що в нього поступово згасало саме почуття громадськості, йому не тільки не потрібне було товариство людей, але й наукова робота ніби втратила для нього суспільну цінність. Вона стала самоціллю. Вчений робив величезні відкриття, які викликали б захоплення не тільки в натуралістів, а й у хіміків. Він знаходив нові красильні речовини, рослини, що містили в собі величезну кількість ефірних масел, ароматичних смол, рослини з властивостями каучукових дерев. Тут були величезні, невичерпні запаси всього цього. Але Морелю жодного разу не спадала думка про експлуатацію цих багатств. Він тільки відзначав, реєстрував ці факти як цікаві наукові відкриття. Коли б Морель узнав, що геть усе людство загинуло від якоїсь катастрофи і на безлюдній Землі лишився тільки він один — це навряд чи схвилювало б його; і він, як і до того, продовжував би займатися своїми науковими працями. Навіть честолюбство згасло в ньому. Він уже не мріяв про славу. Все рідше думав він і про повернення до людей. Тільки коли вдруге настав період дощів, Мореля охопила невиразна тривога. Але він пояснював це тим, що дощі заважають йому здійснювати звичайні екскурсії. Тоді вчений почав посилено працювати в своїй лабораторії, упорядковуючи колекції.