Девід Селтцер - Фантастика Всесвіту. Випуск 4

Чернець пильно поглянув на нього й кивнув головою.

— Ходімте зі мною.

Келія Спіллето була майже зовсім порожня. Лише вбогий солом’яник на підлозі та кам’яний стіл. Як і в каплиці, склепіння тут було відкрите, і в отвір проходило й світло, і дощ. На нерівних кам’яних плитах підлоги стояла калюжка води після вчорашньої зливи. Торн помітив, що й солом’яник ще мокрий. Невже, подумав він, усі вони отак гибіють, чи, може, це входить тільки до покути Спіллето?

— Онде на столі малюнок, — сказав чернець, коли вони пройшли вглиб келії. — Він намалював його вуглиною.

Колеса крісла рипіли на нерівних плитах. Дженнінгс і Торн спинилися перед невеликим столом, розглядаючи дивне символічне зображення, накреслене рукою священика.

— Він намалював це, коли вперше сюди потрапив, — пояснив чернець. — Ми залишили вуглину на столі, та більше він до неї не брався.

На кам’яній стільниці була кострубато надряпана людська фігурка. Незграбна, якась зігнута й спотворена, з головою, обведеною нерівним півколом. Дженнінгсову увагу одразу привернули три цифри, виписані над головою того зігнутого чоловічка. Це були шістки. Три шістки. Достоту як і на нозі в Тассоне.

— Бачите півколо над головою? — спитав чернець. — Воно означає чернечий каптур. Його каптур.

— То це автопортрет? — спитав Дженнінгс.

— Ми вважаємо, що так.

— А що це за шістки?

— Шість — це знак диявола, — відповів чернець. — Сім — благословенне число, число Христове. А шість — число сатани.

— А чому їх три? — запитав Дженнінгс.

— За нашим тлумаченням, це має означати диявольську трійцю. Сам диявол, антихрист і фальшивий пророк.

— Отець, син і святий дух, — зауважив Торн.

Чернець кивнув головою.

— Проти всього святого є своє нечисте. У цьому й суть спокуси.

— Але чому ви вважаєте, що це сповідь? — запитав Дженнінгс.

— Вам же самому спало на думку, що малюнок являє собою автопортрет, чи як там його ще назвати. А він символічно оточений пекельною трійцею.

— Одначе ви не знаєте достеменно, що саме він хотів цим сказати?

— Деталі не так важать, — відповів чернець. — Головне — що він розкаюється.

Торн і Дженнінгс пильно поглянули один на одного. Торн відчував глибокий розпач.

— Можна мені з ним поговорити? — спитав він.

— Це вам нічого не дасть.

Торн звів очі на Спіллето й аж здригнувся від вигляду його нерухомого спотвореного обличчя.

— Отче Спіллето! — голосно й повільно промовив він. — Мене звуть Торн.

Священик і далі дивився вгору. Він не поворухнувся і, як видно, не почув Торнових слів.

— Марна річ, — мовив чернець.

Але зупинити Торна було вже годі.

— Отче Спіллето! — повторив він. — Ви пам’ятаєте ту дитину? Я хочу знати, чия вона.

— Будь ласка, синьйоре… — застережливо мовив чернець.

— Ви зізналися їм! — закричав Торн. — То зізнайтеся й мені! Я хочу знати, чия то дитина!

— Я змушений попросити вас, синьйоре…

Чернець намірився був повезти крісло Спіллето до виходу, але Дженнінгс заступив йому дорогу.

— Отче Спіллето! — чимдуж заволав Торн у німотне безживне обличчя. — Я благаю вас! Де його мати? Хто вона? Будь ласка! Відповідайте!..

І раптом усе довкола здригнулось і загуло. На монастирському храмі вдарили у дзвони. Звук був такий потужний, що Торн і Дженнінгс аж зіщулилися. Страхітливий дзвін розлягався навсебіч, відбиваючись луною від монастирських мурів. Торн похилив голову й нараз побачив, що єдина рука священика, натужно тремтячи, поволі зводиться до стільниці.

— Вуглину! — крикнув він. — Дайте йому вуглину!

Дженнінгс притьмом порвався вперед, схопив зі столу вуглину і вклав її в тремтливу руку. Дзвони гули й далі, а священикова рука, затинаючись і шарпаючись за кожним ударом, шкрябала на стільниці кострубаті літери.

— Він пише якесь слово! — збуджено вигукнув Дженнінгс. — Че… е… ер…

Священика всього трусило, та він і далі силкувався водити рукою. Від болю й надлюдського напруження з рота в нього вихопився хрипкий, майже звірячий стогін.

— Далі, далі! Ну ж бо! — підганяв Торн.

— Ве… — читав Дженнінгс. — Е… те…

Зненацька дзвін урвався. Священик упустив вуглину з судомно стиснутих пальців, і голова його безсило відкинулася назад, на спинку крісла. Стражденні очі втупились у небо, обличчя вкривав рясний піт.

Відлуння дзвонів завмерло вдалині. Усі в келії стояли мовчки, дивлячись на слово, надряпане вуглиною на столі.