— Я хочу двадцять тисяч доларів і прямо зараз.
Він відчув, ніби хтось його смикнув за штани на правій сідниці. Він витяг свого гаманця. В ньому знайшов завірений чек на своє ім’я на 20 000 доларів.
Тремтячи, він потеліпався до свого банку і віддав чек, не сумніваючись у тому, що зараз його схопить поліція. Менеджер глянув на чек і підписав його. Касир спитав, у яких банкнотах він хотів би отримати готівку. Едельштайн попросив касира перевести гроші на його рахунок. По тому він вийшов з банку. З виразом остраху, радості та збентеження до банку летів Манович.
Едельштайн спішно попрямував додому, перш ніж Манович зміг з ним заговорити. До самого вечора його мучили кольки в шлунку. Йолоп! Він попросив собі якихось паршивих 20 000 доларів, а Мановичу дісталися 40 000 доларів!
Від такого горя чоловік міг би і Богу душу віддати.
Дні минали, Едельштайна охоплювала глибока апатія, на зміну їй приходила нестримна лють. Болі в шлунку поновилися, мабуть, це вже виразка шлунка.
Як же це несправедливо, чорти б його забрали! Чи ж йому доведеться передчасно загнати себе в могилу, піклуючись про Мановича?
Так! Бо тепер він чітко усвідомив, що той таки дійсно його ворог, і думка про збагачення свого ворога просто добивала його.
Отак він терзався подумки і нарешті сказав собі:
— Послухай, Едельштайне, так продовжуватися не може, ти мусиш отримати якусь сатисфакцію!
Та яким чином?
Він ходив по квартирі, мов звір по клітці.
Певно, отой біль — то виразка, що ж іще може бути?
Раптом він зупинився як укопаний, дико повів очима, схопив папір та олівець і почав поспішно рахувати. Коли він закінчив, на щоках його розцвів рум’янець, він був збуджений — щасливий, вперше з часу візиту Сітуелла.
Він підвівся і закричав:
— Я хочу шістсот фунтів курячої печінки, і хочу зараз.
Печінку приставили через п’ять хвилин.
Едельштайн з’їв кілька здоровезних порцій печінки, два фунти печінки поклав до холодильника, а те, що лишилося, майже все спродав доставникові за півціни, заробивши на цьому 700 доларів. А 75 фунтів, котрих не догледіли, забрав двірник. Едельштайн сміявся від щирого серця, уявляючи, як Манович стоїть посеред своєї квартири, по шию завалений смаженою курячою печінкою.
Та його радість була короткотривалою. Він дізнався, що Манович залишив собі десять фунтів (у чоловіка завжди був добрячий апетит), п’ять фунтів подарував неохайній низенькій вдовиці, на яку він хотів справити враження, а залишок спродав за третину ціни доставнику, заробивши на цьому 2000 доларів.
«Я — пришелепок найвищого в світі ґатунку, — думав про себе Едельштайн. — За хвилину дурнуватої сатисфакції я позбавився бажання, яке за скромним підрахунком могло б дати 100 000 000 доларів. І що отримав з того я? Два фунти смаженої печінки, кількасот доларів і вічну приязнь двірника?
Він усвідомлював, що добиває себе і зведе своє здоров’я нанівець.
Тепер у його розпорядженні залишилося тільки одне бажання.
Для нього тепер було життєво важливим використати останнє бажання розумно. Тож йому треба побажати щось таке, що йому конче потрібно, — щось таке, що Мановичу зовсім не сподобається.
Минуло чотири тижні. Одного дня Едельштайн з сумом усвідомив, що його час майже весь вичерпався. Він розмірковував до болісної нестями і тільки для того, щоб підтвердити найгірші підозри: Мановичу подобалося все те, що і йому самому. Мановичу подобалися зaмки, жінки, багатство, автомобілі, вакації, вино, музика, наїдки. Хай що ти придумаєш, Мановичу все подобалось.
Затим зрештою він згадав: через якесь смакове збочення Манович не переносив копченого лосося.
Та Едельштайн і сам не любив копченого лосося, навіть новошотландського ґатунку.
Едельштайн молився:
— Любий Господи, кому підвладні і рай, і пекло. У мене було три бажання, і двома я розпорядився нікчемно. Прислухайся, Господи, я не хочу бути невдячним, та я питаю тебе, якщо так випало, що чоловікові подаровано три бажання, чи не міг би він їх використати на краще для себе, аніж то зробив я? Чи не в змозі він забажати щось собі на добре, не набиваючи кишені Мановичу, своєму найзапеклішому ворогові, який нічого не робить, а тільки загрібає вдвічі більше без зусиль та клопотів?
Настала остання година. Едельштайн заспокоївся як чоловік, що змирився зі своєю долею. Він усвідомив, що його ненависть до Мановича була марною, його не вартою. З новим солодким спокоєм він сказав собі:
— Я не збираюся просити того, чого я, Едельштайн, особисто хотів би. Якщо Мановичу призначено піти своїм шляхом, то цьому вже нічим не зарадиш.
Читать дальше