Карел Чапек - Війна з саламандрами. Мати. Оповідання

Графиня важко сіла в карету.

— Мері, — кинула вона через плече.

Дівчинка, вередливо осміхаючись, вскочила за нею. Графиня ще вагалась.

— Пауліно! — покликала вона покоївку. — Подивись, що робить мадемуазель Ольга. Тільки щоб вона не почула.

Містер Кеннеді кинув цигарку, плигнув на коня й стиснув йому боки. Кінь помчав учвал, підкови його загриміли громом по дощаному помосту, тоді дзвінко зацокали по бруківці перед замком.

— Hallo-o, Mister Kennedy! [189]— по-дитячому крикнув Освальд і помчав услід.

Зі сходів збігла Пауліна, держачи руки в кишенях білого фартушка.

— Вельможна пані, — тихенько доповіла вона, — мамзель Ольга вішає одежу в шафу й складає білизну в комод.

Графиня кивнула головою.

— Ну, поганяй! — гукнула вона кучерові.

Карета рушила; старий граф помахав услід рукою й лишився сам.

Він сів на лаві під аркою, поставивши палицю між коліна, і понурими знудженими очима задивився на подвір'я. Просидівши так з півгодини, він підвівся і, важко тупаючи паралічними ногами, пішов до вітальні. Там сів у крісло біля столика з шахівницею, на якій лишилась недокінчена партія, почата вчора з Ольгою. Граф замислився над позицією: він видимо програвав, бо Ольга пішла вперед конем і загрожувала атакою. Схилившись над. шахами, граф намагався розгадати її задум. Нарешті збагнув його: дуже дотепна комбінація, йому доведеться скрутно. Він підвівся і, стукаючи палицею, випростаний, пішов нагору, до того крила, де були покої для гостей. Біля Ольжиних дверей він зупинився. В кімнаті було тихо, аж моторошно тихо — анішелесь. Нарешті граф постукав:

— Мадемуазель Ольго, як ви себе почуваєте?

Ще хвильку було тихо. Тоді Ольга озвалася глухим голосом:

— Дякую, вже краще. Ви чогось хотіли, ваша світлість?

— Ні, ні, лежіть. — І раптом, ніби злякавшись, що він виявив гувернантці надмірну увагу, граф додав: — Щоб завтра вже могли вчити дітей.

І, грюкаючи палицею, вернувся до вітальні.

Якби він постояв біля дверей ще трохи, то почув би ледь чутний стогін, а потім тихий плач без кінця.

Повільно, ох, як повільно тягнуться години для самотнього. Нарешті вернулась карета, розгарячілих коней родять по подвір'ю, в кухні, як щодня, метушня й брязкіт посуду. О пів на восьму гонг кличе на вечерю. Всі сходяться до їдальні, тільки Ольги нема. Спершу всі вдають, ніби не помітили цього, та врешті старий граф зводить брови й здивовано питає:

— Was, die Olga kommt nicht? [190]

Графиня зиркає на нього й мовчить. Аж за хвилину вона кличе покоївку:

— Піди спитай мадемуазель Ольгу, що вона їстиме.

Пауліна вмить і вертається:

— Вельможна пані, мамзель Ольга дякує й каже, що їй не хочеться їсти. Вона завтра встане.

Графиня ледь хитає головою; в цьому русі — щось більше, ніж звичайне невдоволення.

Освальд нехотя копирсається в тарілці й кидає благальні погляди на містера Кеннеді, щоб той зразу після вечері забрав його кудись із собою. Та містер Кеннеді, як звичайно, не хоче нічого помічати.

Уже смеркає, надходить вечір, милосердний для потомлених і нескінченний для нещасних. Світло погасло, настала ніч; не знати коли залягла оця темрява, що душить і тисне, темрява, схожа на глибоке провалля, на дні якого корчиться людський відчай.

Тільки ти це знаєш, тиха ніч, що прислухаєшся до віддиху сонних і стогону недужих, бо ти чуйно вслухалась у безсиле й гаряче дихання дівчини, що довго плакала, та врешті стихла; ти приклала вухо їй до серця і згнітила їй горло під розметаними кучерями. Ти чула здушений подушкою плач, а потім іще страшнішу мовчанку.

Ти це знаєш, німа ніч, що чула, як затихав увесь замок, поверх за поверхом, спальня за спальнею, і гарячими пальцями стримала жагучий стогін жінки в кутку на сходах. Ти зробила лункими кроки молодика, що з мокрим після купання волоссям, тихенько насвистуючи, останній іде спати довгим коридором замку.

Темна ніч, ти бачила, як дівчина, зморена плачем, затремтіла від звуку цих пружних кроків. Ти бачила, як вона схопилася з ліжка, ніби підкинута сліпою силою, відгорнула кучері з розпашілого чола, підбігла до дверей, відімкнула їх і лишила прочинені.

Тоді знов упала на гаряче ложе й застигла в моторошному чеканні, як людина, що для неї вже нема рятунку.

І знову, знову з ним те саме: тільки-но він ковтнув кілька ложок страви, як йому зробилось погано, млосно, аж піт виступив на лобі. Він покинув їсти й зіперся головою на руки, не звертаючи уваги на перебільшену турботу господині. Вона врешті вийшла, зітхаючи, а він ліг на канапу відлежатись і став злякано й пильно прислухатися до болісних сигналів свого тіла. Млість не миналася, йому здавалось, наче у нього в шлунку каменюка, а серце билося часто й нерівно; від страшної кволості він і лежачи обливався потом. Ох, якби заснути!