Анатолій Дімаров - Сучасна фантастична повість

Умовно-фантастичне, радше казкове, начало повісті приглушене. Воно відіграє допоміжня роль, використовується як «пуском вий механізм» сюжету, ліричне обрамлення в суті своїй реалістичних сцен.

Повісті В. Положія та О. Тесленка — своєрідні маленькі антиутопії, багато в чому споріднені з так званою фантастикою «близького прицілу». Автори, прозираючи в недалеке майбутнє, акцентують увагу на його глибинних зв’язках із сьогоденням, застерігають, од непродуманих експериментів, послуговуються специфічними жанровими прийомами для змалювання героїв у несподіваних обставинах.

Прозаїків споріднює тяжіння до логічно виваженої, стриманої, почасти й сухуватої оповіді. Вони приділяють велику увагу стрімкому розвитку сюжету, концентрації дії, інформаційній місткості слова. Кожна фраза вмотивована, так чи так працює на розгортання фабули, характеристику персонажів.

У повістях немає розлогих описів, щедрих пейзажних мазків, барвистих метафор та епітетів. Домінують умовиводи, факти, точні деталі. Лише зрідка чорно-біла графіка немовби зігрівається пастельним ліричним відступом: «Сезар зручніше вмостився в човні і поклав рушницю на коліна. Хоч би що з ним було, хоч би що трапилося, оце дзеркальне озерце з зеленкуватою водою, почорнілий дерев’яний човен з облущеною на бортах смолою, навіки пропахлий вологою і рибою, оця прохолода в очеретах і сонячне плесо попереду… — все це ніби відсунуло кудись кошмари й галюцинації…» Наведений приклад із повісті «Щось негаразд…» — лише виняток, який потверджує спільне для обох авторів правило: ніяких оздоб, максимальна ощадливість у доборі зображальних засобів. А от А. Дімаров, В. Тарнавський та В. Шевчук змальовують ситуації, вчинки героїв розкутіше, часто послуговуються прийомами психологічної прози, не цураються традиційної барвистості, вибагливих тропів.

Усі напрями сучасної фантастики, представлені в збірнику, рівноправні, суверенні. Вони не виключають, а взаємодоповнюють, взаємозбагачують один одного. Скажімо, казкові, феєричні твори пробуджують уяву, відкривають невідоме у вже знаному, вияскравлюють грані життя, які з тих чи тих причин висвітлювалися побіжно, недостатньо. При цьому реальний розвиток науки й техніки далеко не завжди береться до уваги. Більше того, нерідко свідомо ігноруються основоположні принципи буття, перекреслюються, відкидаються чи замовчуються константи, на яких тримається матеріальний світ. Приміром, деякі автори можуть заввиграшки пересунути з орбіти на орбіту планету, коли вона заважає польоту героїв, не вдаючись до будь-якого мотивування, розповідати про гіперпростір тощо.

Певна річ, фантастика все може, їй усе підвладне. До того ж вважається аксіомою, що популярний жанр не зобов’язаний і не повинен підмінювати прогностику, футурологію. Справді, автоматичне перенесення, лінійна екстраполяція в близьке, а надто ж у далеке майбутнє нинішніх, здавалося б, найперспективніших тенденцій украй рідко дають бажані наслідки, ведуть до істини. З другого боку, не можна не враховувати, що існує глибинний зв’язок часів, що прийдешнє визріває в сьогоденні.

Так, герой одного оповідання після довгої космічної одіссеї повертається до рідних джерел, у святу країну дитинства. І що ж? Не можна допевнитися, куди — в місто чи село — він потрапляє, чим опікується мати. Складається враження, що всі вивчають Всесвіт, розмірковують лише про таємниці простору й часу. Герой неначебто простує стеном, але годі довідатися, чи ще сіють жито-пшеницю, чи на полі відразу виростають запахущі буханці. Автор зі знанням справи змальовує, як персонажі п’ють молоко, але змальовує так, що не здогадаєшся, де його беруть, — може, доять корову, а може, просто натискають, кнопку спеціального автомата. Герой не живе, а ніби існує в соціальному вакуумі, в якомусь абстрактному середовищі, де немає часових координат, історії, пам’яті, традицій, віковічного незнищенного древа народу… Таким обтічним, не закоріненим у конкретику буття оповідям із «середньоарифметичними» героями протистоять фактично всі повісті збірника. Вони насичені або вірогідними, достеменними, або ж гіпотетично можливими, ймовірними реаліями, прикметами, наснажені не умовним, «універсальним», а дійовим гуманістичним пафосом.

Донедавна активно пропагувалася космізація діяльності й мислення гомо сапієнса. Ставилося воістину благородне завдання: оспівати людину майбутнього, сина планети, представника чи не унікальної цивілізації. Однак при цьому випускалася з поля зору складна діалектика земного й космічного, загального й одиничного, інтернаціонального й національного. На авансцену знову ж таки виходив абстрактний, рафінований, відірваний од сущого, неначеб стерильний герой з умовним ім’ям — символом стандартизованої міжзоряної спільності. І духовний світ, і мислення, і почуття такого персонажа-манекена були усезагальні, точніше глобально усереднені, ілюзорні, позбавлені неминущих цінностей. Повісті А. Дімарова, В. Положія, В. Шевчука знову й знову нагадують: поневажання, уніфікація народних начал, забуття корінних закономірностей суспільного розвитку, історичних уроків неминуче принесуть гіркі плоди. Справді-бо, як наголосив Б. Олійник, повертаємося чи то в минуле, чи то з інших планет до отчих порогів.