Анатолій Дімаров - Сучасна фантастична повість

Вміщені в збірнику твори також дають підставу вести мову про визрівання нової концепції часошшну, нового розуміння взаємов’язку епох.

Так, із повістей В. Положія і О. Тесленка випливає, що найближче майбутнє — кінець нинішнього й початок наступного тисячоліття — буде великою мірою схожим на сучасну дійсність, що відбувається плавніший, повільніший, ніж нам уявлялося раніше, перехід сьогодення в майбуття. Звичайно, світ зміниться, але не так кардинально, як нам хотілося б. На жаль, ще тривалий час існуватиме загроза знищення життя на планеті («Рапана старого Петера»), неоднозначний, а можливо, й деструктивний, руйнівний вплив прогресу на людську психіку, мораль («Щось негаразд…»). Воднораз знову ж таки повільніше, ніж нам донедавна думалося, відмирає минуле — те минуле, яке ми не воліємо брати з собою в майбуття (тривожними роздумами про одвічні, неподолані пережитки, забобони, моральні догми перейняті повісті А. Дімарова та В. Шевчука). Існує й інша спадщина давнини — неоціненна скарбниця знань, культури, пам’яті. Вселюдські надбання — основа основ цивілізації — певна річ, і завтра відлунюватимуться в наших вчинках, думках, почуттях. Таким чином прийдешнє, особливо близьке, формуватиметься за алгоритмами не лише сьогодення, а й минувшини. Це означає, що назавжди залишаться мости з прадавніх епох через нинішнє в майбуття, що воно набуватиме цілісності, завершеності в діалектичних протиборствах, двобої добра і зла, правди і кривди й сумнівно, чи перетвориться коли-небудь у застиглий, законсервований рай. Тим більше, як застерігає повість «Монолог над безоднею» В. Савченка, втручання в біологічну еволюцію гомо сапієнса може призвести до непередбачуваних наслідків. Та й внутрішній світ людини багатошаровий, неодновимірний, мінливий, далекий од бажаної гармонійності, омріяної довершеності (саме на цьому акцентує В. Тарнавський у своєрідній феєрії «Дисертація).

Твори збірника приваблюють виваженим, проблемним розглядом явищ і процесів, спонукають до розважливого діалектичного мислення, закликають відмовитися від прямолінійних присудів та оцінок. Запропоновані молодому читачеві повісті, виразно відбиваючи синтетичну природу багатоликого жанру, з більшою чи меншою повнотою репрезентують його головні, визначальні відгалуження.

Традиційне пригодницьке забарвлення має повість А. Дімарова «Три грані часу», яка належить до так званої релятивістської фантастики. Основа основ цього різновиду — цілковитий вимисел, суцільна умовність, найрізноманітніші припущення, що сягають у царину малоймовірного чи й неймовірного (ще одне свідчення синтетичності жанру — детальне, здебільшого в реалістичному ключі змалювання життєвих обставин, поведінки героїв). Автор, не дошукуючись мотивацій, аргументів, просто припускає, що був контакт цивілізацій, і, подаючи цю гіпотезу як доконечний факт, яскраво, захоплююче розповідає про подальші події. Це доводиться сприймати як даність, специфіку, іманентний закон релятивістского різновиду фантастики. Твір побудовано за формулою «припустімо, що…», «уявімо, що…». Перехід од реального до фантастичного, від можливого до неможливого, від імовірного до неймовірного стрімкий, неначеб сам собою зрозумілий, принаймні такий, який не потребує суто наукових тлумачень. До того ж А. Дімаров і не прагне переконати читачів, чи взагалі могло бути саме так. Його цікавить інше: як діятимуть, почуватимуться герої, які цінності, ідеали обстоюватимуть в екстремальних ситуаціях.

Релятивістська фантастика близька до казкової, умовно-поетичної. І там, і там на передньому плані — гра розкутої уяви, невтримне вигадування, продукування ідей, які з огляду на здоровий глузд нерідко видаються «божевільними». Так, у повісті В. Шевчука «Місячний біль» немає жодної спроби пояснити здатності головного героя спопеляти поглядом людей, усе суще. Є інше — вміле використання казкових прийомів для пошуків у далекій минувшині (дія відбувається наприкінці шістнадцятого століття) першопочатків проблем, які хвилюють нас і нині, для окреслення різних моделей поведінки людини перед загрозою не тільки власної смерті, ай небуття роду та народу.

У повісті органічно поєднується фантасмагорія з історичною конкретикою, «чудо» («Є тільки одне в цьому світі, чому варто поклонятися. Чудо!» — переконаний Бонтиволья) — з повсякденними клопотами про шматок хліба, жорсткими, аж до болючого натуралізму, описами поневірянь, духовних страждань героїв.