Борис Штерн - Смарагдова планета

За годину він був уже дома. Ноги не боліли, дихалося легко. Мерщій роздягнувся наголо й став перед великим дзеркалом на повен зріст: цікаво було глянути — що з нього вийшло. Те, що він побачив, вразило його. На радощах Микола Петрович аж застогнав, загарчав. Ще б пак: він помолодшав принаймні на десять-п’ятнадцять років і виглядав тепер сорокарічним — зникла сивина, волосся закучерявилось, стало чорним, зморшки з лиця майже зникли, шкіра порожевіла.

— Оце так Корба, царство йому небесне, славний порошечок придумав, — співучо протяг Микола Петрович. І тут його блискавкою осяйнула ідея: «Порошок! Господи, у нього ж ще є порошок. Є шанс стати зовсім молодим парубком, по-іншому повернути життя, кохати, кохати молоденьких дівчат. От хоч би й Дарину, доньку сусідки Олексівни. Дарма, що в школу ще ходить, зате як розцвіло капосне дівчисько! Не раз бувало, напне куценьку спідничку й пливе повз його ворота. Микола Петрович щоразу сплюне й осудливо похитає головою, примовляючи: «Е-ех! Ні стиду, ні сорому!»

— Ну, тепер тримайся, Даруню: Коля — хлопець темпераментний. — Очі Миколи Петровича хижо зблиснули. — Тримайся. Ох, тримайся — повторював він, розпалюючись.

Кинувся шукати в розкиданому шматті дорогоцінну пробірку. Нарешті знайшов.

Високо задерши голову, Микола Петрович висипав кудись аж у горлянку весь порошок. Жадібно запив. Відтак знову став перед дзеркалом і вп’явся в нього очима. Процес омолодження поновився через кілька хвилин.

Микола Петрович на власних очах з молодого чоловіка перетворився на юнака. Та, мабуть, він забагато ковтнув того порошку бо вже став підлітком. Микола Петрович з жалем подумав, що тепер, напевно, з Даринкою у нього нічого не вийде. А як же бути? Мабуть, його заберуть до сирітського притулку. Проте за хвилину він зрозумів, що й для притулку надто малий. І раптом йому стало страшно. Маленькими пухкими рученятами Микола Петрович обхопив лису голівку і гірко заридав…

Першою спохопилась Олексівна: щось не видно Миколу Петровича. Хата зачинена, собака жалісно скавулить. Може, не дай господь, лихо трапилось: самотній старий чоловік, інвалід…

Викликала міліцію. Ті, довго не думаючи, висадили двері. Господаря ніде не знайшли, а знайшли мертве немовля. Олексівна пригадала, що чула — кілька днів тому тут плакала дитина, та подумала: здалося, бо звідкіля у Миколи Петровича дитина — у нього ж ні родичів, ні близьких.

А таки виявилось, що справді, учувся той крик жінці. Викликав її слідчий і повідомив, що експертиза встановила: дитя народилося мертвим — його легені ще й не хлипнули повітря. Справу припинили.

На Миколу Петровича оголосили всесоюзний розшук.

А місцеві детективи ще й досі висувають версії про ту подію — одна страшніша за іншу…

Круті океанські хвилі робили виднокруг схожим на пилку, там вже рожевіло, от-от червоняста куля мала виринути із глибин океану і поплисти по блакиті неба.

Молода симпатична тубілочка, що сиділа на кормі піроги, підганяла свого чоловіка, з котрого вже й так сьомий піт сходив:

— Наляж, наляж на весла, любий! А то знову запізнимось, як минулого разу.

— Не… запізнимось… ще сонце… не зійшло! — І він веслував і веслував все затятіше, а пірога посувалася вперед зовсім не з тією швидкістю, з якою хотілося його молодій дружині.

— Швидше, швидше! Ти хочеш, — щоб я, наче якась злидня, користувалася колючкою, чи вістряком з мушлі, чи риб’ячою кісткою, що взагалі — фе! Всі мої подруги побували на цьому острові і всі… Як ти гадаєш, три здоровенні рибини і порося достатня платня за дві дірки?

Порося, ніби зрозумівши, що йдеться про нього, кувікнуло в торбі, сплетеній з пальмового листя.

— Гадаю… достатньо… буде…

Він поплював на руки і ще завзятіше наліг на весла. Пірога пішла швидше, але й такий темп не влаштовував молоду тубілочку:

— Швидше, ну швидше, милий мій! Невже ти не розумієш, що в наш час користуватися якоюсь колючкою чи риб’ячою кісткою, зовсім не престижно. Мабуть, ти хочеш, щоб мене засміяли подруги?

— Та що… ти хочеш… щоб… з мене… зовсім дух… вийшов? А мені… ще назад…. веслувати… Встигнемо… он уже… видно… верхівки пальм… на острові…

В цей час виткнулось з океану сонце, наче його виштовхнуло щось і круто пішло вгору, від чого зелені верхівки пальм на острові, до якого вони пливли, одразу ж стали золотавими.