Семен Скляренко - Пролог

Ми зупинились біля сходів вежі.

— Отам угорі, — показав Талісман, — я теж роблю винаходи. Я ось сьогодні одержав з Академії… Мене спеціально викликали сьогодні і дали мені значок ударника. Ударник неба, — хіба це не смішно було б раніше? А тепер мені радісно, і ніхто не сміє сміятися. Я пильную неба, щоб тут, на землі, люди могли краще працювати. Раніше я тільки фотографував небо. Я знаю його, як свої п’ять пальців. Розбудіть мене вночі, і я одразу покажу вам напрям, де треба шукати найближчу до землі зірку Альфа Центавра чи далеку зірку Макса Вольфа, від якої світло йде десять мільйонів років. Я стежу за новими зірками, я спостерігаю Місяць, я знаю, коли йтимуть дощі метеоритів. Ніхто мені за це ніколи раніше не дякував, а тепер вшановують мене ударником неба. Яке щастя працювати в такий час! І вони — ті, що називають мене ударником, — повинні знати все про небо. Коли все про небо відоме, тоді міцніше стоїш на землі.

— Ви ніколи не були в мене, професоре, — додав Талісман. — Ви ніколи не цікавились небом. У вас сьогодні закінчується винахід, у мене сьогодні теж свято. Ходімо до мене сьогодні! Будьте моїм гостем. У мене часто бувають ваші учні. До мене кожного дня заходить Ліда Янчевська. Прекрасна дівчина! Зайдіть і ви! Там тихо, затишно!

І мені справді захотілося зайти до нього. Я дуже стомився. Розмова з дружиною й Стеллою тільки більше стурбує мене. Я піду на вежу, буду гостем Вікентія Талісмана. Внизу гратиме на скрипці Стелла, я там, угорі, спочину, заспокоюсь.

Підіймалися крутими сходами. Навколо темно. Тримались за стіни. Стіни вогкі й холодні. Через кожні двадцять ступнів ліворуч, як синє око, світлів проріз у стіні вежі.

Важко дихаючи, я зійшов на верх вежі. Вікентій Талісман відчинив двері. Спочатку нічого не було видно. Довго стояв на порозі, і очі поволі призвичаювались до темряви.

Вікентій Талісман сів біля труби. Вгорі над нами горіло нічне небо. Зорі, світила були далеко. Хотілось відчути Всесвіт ближче.

— Дозволите? — запитав я Талісмана.

Він дав мені місце біля труби.

Ніч була темна. До землі від купола вежі далеко. Внизу розходились, як кола на воді, звуки скрипки. Я зирнув у небо, спостерігав зорі.

Знайшов Юпітера. Без зусиль, доторком до труби, хоч до нього більше, ніж двісті мільйонів кілометрів.

Колись замолоду я захоплювався астрономією. Пригадав: більше від Землі Юпітер в тисячу раз.

Кулю вкрили тумани, південь там, як наші присмерки. Рік цієї планети — як наші двадцять років, її день — наші п’ять годин.

Ще далі від Юпітера Сатурн. З скаженою швидкістю обертається цей велетень. Біля полюсів він стиснувся на одну десяту частину. Рік там — як тридцять наших років, один рік темний, другий світлий. Дитина, що прожила б на Сатурні тільки одну ніч від заходу сонця до світанку, — була б на Землі вже дорослою людиною, нараховувала б тридцять років віку, бо за час однієї ночі Сатурна Земля проживає ці роки.

Я на хвилинку одірвався від скельця. Вікентій Талісман сидів недалеко біля другої, меншої, труби. Він був замислений, заглиблений.

Я звик до темряви і бачив, як він радісно посміхається.

— Там, — показав він пальцем на небо, — там сьогодні надзвичайна тиша. Глибше дивіться в небо.

І я знову притулився до скельця. Бачив зорі і думав про неосяжність цього просторища.

Далі за Сатурном — Уран. Вісім місяців плавають навколо нього. В двадцять раз далі, ніж Земля, від сонця Уран, в двадцять раз там темніше, ніж у нас. Рік на Урані — як наші сто років.

А ще далі Урана, за п’ятсот мільйонів кілометрів — Нептун. Країна холоду, темряви, смерті. Тільки одну тисячну частку того тепла, яке має Земля, одержує від сонця Нептун. І щоб зробити оборот навколо сонця, Нептун проходить сім мільярдів кілометрів.

Угорі надо мною горіли світи. Далі за Ураном і Нептуном холонули планети.

Я заплющив очі й замріявся. І мені здавалось одну хвилину, що я відірвався від Землі. Великий світ став передо мною. Я побачив жовте коло — воно все збільшувалось і збільшувалось: це була Земля. Передо мною летіли міста, сині артерії рік, моря, пустелі. Земля оберталась усе швидше й швидше. Кров приливала до голови. Я напружував зір, щоб знайти одну крапку на Землі: хотів знайти самого себе, знайти точку для опори, щоб не втратити почуття зв’язку з Землею.

Знайшов цю точку. Вона була чорна, від неї до мене немов простяглося пасмо голубого світла. Зв’язок було налагоджено. Земля пливла далі, а крізь жовте коло її я бачив, як плавають в просторах планети — червоні, сині й зелені. Це було дивне видовище, велична картина. Так довго тривати не могло. Я зробив зусилля й розплющив очі. Вгорі синіло небо, всипане тисячами золотих перлин. Небо було тепле, глибоке, як ріка.