Семен Скляренко - Пролог

Все закінчено. Ми вже не в акваріумі. Дослід продовжується в лабораторії. Минуло кілька годин. Ми маємо нові кислоти, вжито новий каталізатор. Навколо мене, здається, все тремтить. Здригається немов увесь світ. Думки неймовірні. А що, коли я не помиляюсь? Що, коли так і є?! Уже давно була в мене думка використати риб і тварин для роботи над білком. Чому цього я не зробив раніше? Чому трапилось, що тільки сьогодні я спробував це вперше?

У вікно віє вранішній вітрець. Світає. Холодно.

— Може, зачинити вікно? — запитала Ліда.

— Ні! Ні! Не треба! Не треба!

Навпаки, я хотів би, щоб були відчинені всі двері й вікна. Ширше! Більше повітря! Я глянув на Ліду й пригадав, як кілька годин тому казав їй про те, що ми вживаємо для дослідів могутнього впливу тепла, електрики, рентгену. Я казав це, а вікна в лабораторії були зачинені. В лабораторії була задуха.

Гідроліз тепер закінчено. Зараз ми дізнаємось про наслідки. Вжито нові кислоти і новий каталізатор. Передо мною проходили кислоти, які досі уперто не сполучались. Я бачив, які складні колізії відбувались з ними, коли ми спробували вжити новий каталізатор. Вони втрачали тривкість, розпадались. І все-таки вони не сполучались.

— Раз… два… три… чотири… десять, — швидко рахував я кислоти.

І раптом побачив. Сполучення двох кислот. Дві кислоти сполучились, втрачена була одна молекула води, передо мною була сполука двох кислот — дипептид. І це зроблено новим, ніколи ніким не вживаним способом.

Я підвівся з-за столу. Простяг руки до вікна. І потім раптом вибіг із лабораторії.

— Куди ви? Куди? — кричала Ліда, — Куди?..

Вона була перелякана.

Я вибіг за двері й зупинився.

«Чого я біжу? Навіщо покинув лабораторію?»

Я вибіг, щоб крикнути на весь світ про винахід, про те, що покладено перший камінь на шляху до створення штучного білка. Все це зроблено новими методами. Новий механізм, новий шлях сполучення кислот.

Я зупинився недалеко від дверей. Ні, не треба нікуди йти. Ніколи не пізно буде про це сказати. Ще прийде час для того. Та й чим хвалитись? Тим, що винайдено сполуку двох кислот, коли треба знайти шлях до сполучення трьох, десяти й більше кислот?

Ні! Ще рано хвалитися. І чи всі зрозуміють важливість першого винаходу, чи всі зрозуміють, що визначає сполука двох кислот?

Треба зробити остаточний винахід. Не сполуку, а білок. У лабораторії все приготовлено для дальших дослідів, ми знаємо механізм сполучення — каталізатор, який впливає на весь процес.

Це було ранньої весни. Навколо все зацвіло. Повітря сповнене пахощів. Уночі надворі я відчув красу цього часу року, і мене тоді ж вразили задуха, сморід, тіснота в лабораторії.

Коли я повернувся до лабораторії, я її просто не пізнав. Ліда широко розчинила вікна. Знадвору лилося повітря. В лабораторії пахощі квітів остаточно перемагали сморід сполук, хемікалій. Дихалось у лабораторії вільно, широко, — просторо там було того дня.

Ліда десь зникла і незабаром принесла сніданок. Пізніше вона потурбувалась про обід. Червоні вогники газових печей кволо мерехтіли. Ми готували нові кислоти. Ліда літала по лабораторії. Час ішов швидко, непомітно минав день. Я відчував наближення перемоги, довго вдивлявся в аналізи і потім підняв банку.

— Невже винайдено білок? — почув я збоку голос Гордія Семеновича, що того дня більше спостерігав, ніж робив.

Я зібрав усю нервову силу, щоб відповісти йому так, як належало тієї хвилини.

— Білка ще немає, — відповів я йому. — Але є наближення до білка. Ми маємо трипептид. Три кислоти сполучились. І сполучаться чотири, п’ять… шість… десять! Завтра буде білок.

За вікном останній промінь сонця розтанув на верховіттях дерев. Далеко шуміло місто.

Вийшов із лабораторії, коли настала ніч. Сад був порожній. Ліда стисла мені руку й зникла. Незабаром я почув її сміх у себе дома, — вона розмовляла з Стеллою. А ще за хвилину розчинилось вікно в кімнаті Стелли, і звуки скрипки лягли в спокій саду.

Стелла грала урочисту, переможну пісню молоді, пісню комсомольців.

— У мене була Ліда, — почув я голос збоку. — Вона мені розповіла, що ви кінчаєте ваш великий винахід. Щиро поздоровляю вас, професоре!

Це був доглядач астрономічної вежі — Вікентій Талісман. Я знайшов у темряві його руку, міцно її стис.

— Я вас щиро поздоровляю, — ішов Талісман поруч зо мною по доріжці саду. — Не знаю, що несе ваш винахід. Але в наш час кожен винахід — велика справа. Він належить справжнім творцям нового життя — трудящим. Ось чому такі важливі наші винаходи. Раніше тут, у саду, де ми тепер ідемо, нічого не було. Тільки моя вежа стояла. А кругом пуща. І виростає на пустирях новий інститут, а в ньому робиться великий винахід. Мені розповідала Ліда, як багато дасть він людям. Я вас щиро поздоровляю.