Семен Скляренко - Пролог

В моєму стані важко було працювати. Я боявся, що працювати не зможу. Весь час думки повертались до Стелли, я уявляв, як їй важко, як вона страждав. Малював собі палату лікарні, а в ній безпорадну малу мою дівчинку. І хотів боротись з її страшною хворобою. В мені виріс і зміцнів протест проти хвороби, проти всіх хвороб. Проклята спадщина минулого! Як важко її перемогти! Але перемогти треба. Перший бій починається, нехай дочка лежить у лікарні. Ще не все втрачене, треба напружити всі сили, щоб краще боротись.

Найголовніше — робота. Перший крок! У цьому вихід! Треба ще упертіше, ще завзятіше, як ніколи раніше, працювати над білком. Це допоможе знести муки батька. А коли… коли навіть Стелли не стане, то мені буде легше, якщо я винайду білок. Білок несе щастя людству, він починає нову еру в науці. Для цього треба працювати.

Та він… ось стоїть на столі передо мною банка! Нерозгаданий нами білок. Білок, який не можна назвати справжнім, тим, чого ми шукаємо.

Хотілося взяти банку в руки і вдарити нею об підлогу. Нехай розсиплеться на тисячі скалок!

Ні, так нічого не вийде! Не треба давати волі нервам. Рідина розіллється по підлозі, але таємниці своєї не розповість.

Я боюсь втратити дочку, але не хочу втрачати й білка. Стелли немає дома, у мене порожня хата. Мати відмовилась від своєї дитини. Пішла з хати. Куди? Мені однаково. У мене велика втрата. Але втрачено ще не все.

— Лідо, — попросив я. — Лідо, йдіть сюди!

Вона ввійшла до лабораторії. Тримала в руках кілька банок. Розповідала про останні роботи. На столі лежали готові докладні аналізи білків. Перемога немов наближалась.

— Я певна, — сказала Ліда, — що ми вже перемогли. Ми маємо білки. Такі самі, які ми подавали вченій комісії для аналізу. Це — білок!

— Але комісія, — заперечив я їй, — визнала, що ці білки не годяться, Лідо.

— Комісія визнала, що є домішка, — повільно сказала Ліда. — І я помітила домішку. Я вже знаю.

— Що ви кажете, Лідо? — запитав я її. — Де й що ви помітили?

— Ні! Ні! — раптом здригнулась вона. — Я тільки кажу, що домішка є. Більше я нічого не знаю.

Заглянув їй у вічі.

— В чім справа, Лідо?

— Не знаю! Треба тільки більше працювати. Дозвольте мені працювати в лабораторії ночами. Я хочу провести деякі спроби над білком сама. Я хочу дізнатись, у чім же тут річ. Вдень мені важко зосередитись.

— Працюйте, Лідо, — сказав я їй. — Не заперечую, якщо ви і вдень, і вночі працюватимете в своїй лабораторії.

Вона чогось не договорювала. Але марно було її в цей час розпитувати.

— Знайдіть мій халат, Лідо! — попросив я. — Ми починаємо роботу. Нам треба працювати тепер, як ніколи.

Стеллі дуже важко. Я наперед знав години, коли в неї починався черговий напад малярії. В ці хвилини мені здавалось, що всі мої нерви, всі мої почуттю зосереджуються на одному: я чекав удару зовні і був до нього готовий. Через те, що я так напружував свої сили і був готовий до удару, то коли б я навіть почув звістку, що Стелли вже немає, — хто знає — мабуть, ніхто не помітив би, щоб хоч один мускул на моєму обличчі і хоч один нерв у мені здригнувся.

Я був до всього готовий.

Стелла боролась уперто. Вона не здавалась. Минув перший, другий, третій напад. Пройшли у тяжких муках четвертий і п’ятий. Незабаром мав настати й кінець. Всього треба було витримати дванадцять нападів. Але як далеко був кінець, і як важко було його дійти!

Я знав, коли кінчався напад малярії. В години, коли напад ішов, я завжди був у лабораторії. Зціплював зуби, і напруження примушувало мене працювати бездоганно. Але коли напад минав, я не міг бути в лабораторії. Ішов до себе, додому, і ждав телефонного дзвінка. Макс, здавалося, весь свій час присвятив Стеллі, він незмінно був біля неї. Стелла для нього, як і для мене, стала рідною й близькою. Він пильнував її життя.

Напад кінчався. Я чув знайомий голос Макса. Голос був трохи стомлений, але бадьорий. Я вже наперед відчував радість.

— Минув, — казав він, — ще один напад. Скоро й кінець.

— Багато ще? — запитував я.

— Ще не менше, як п’ять.

— Як вона себе почуває?

— Їй байдуже! Вона нічого не розуміє. Вона ж зовсім хвора.

— А як її стан?

Макс мовчав.

— Слаба? — тихо запитував я.

— Дуже! Але трохи сил ще є. Не турбуйся, Вадиме. Треба вірити, що ми її врятуємо. Я не одходжу від неї.

— Спасибі! — кажу я. — Може, ти дозволиш мені до неї приїхати, Максе? Тільки подивитись! Мені легше буде, коли я її побачу. Зараз я ще не приїду. Але коли мені буде дуже вже тяжко — дозволь. Я почую, що вона ще дихає, і мені буде легше.