Семен Скляренко - Пролог

— Ти колись намагалась убити дитину, — хрипко сказав я. — Ми тепер повинні її врятувати. Я — здоровий і хочу мати здорову дитину.

— Ти хочеш її вбити, — відповіла вона. — Не хочу, не дозволю!

Вона кричить. Немов не розуміє, що в кімнаті поруч Стелла. Дівчина може почути. А втім — хвора однаково нічого не розуміє.

Так вона кричала й тоді, коли не хотіла мати дитину. Вона тоді відмовлялась дати життя дитині, яка вже жила.

— Не вбивай її вдруге! — крикнув я розпачливо. — Я беру на себе відповідальність. Ти хочеш убити дитину, а не я. Ти хочеш її смерті! Ти не хочеш мати докору перед очима. Дитина це моя! Вона не належить тобі. Дитина належить суспільству. Ні я, ні суспільство, в якому я живу, не дозволимо вбивати її. Для нас дитина — велика цінність. Не заважай нам робити, що треба. Не заважай, ми не дозволимо здійснити твої наміри! Я нічого від тебе не хочу, хочу тільки бачити дитину здоровою. Навіть коли є один процент за одужання, треба спробувати.

— Знову муки Медеї.

— Медея любила і вбила своїх дітей, щоб їх не вбили інші.

Пригадую зле, глузливе обличчя Евріпіда.

— А Евріпіда грецькі жінки розшматували на смітнику, бо він брехав про материнську любов.

— Я не віддам дівчини, — твердить Людмила.

Підходжу до неї щільно, дивлюся просто в очі.

— Ти не хотіла дати їй життя, — повторюю я, — бо ти… ти була хвора. Ти не хочеш мати тепер дитини, засуджуєш її на смерть, бо ти не хочеш мати виказу, докору перед очима. Мовчи! Мовчи і не заважай!

— Я не хвора! Я тепер не хвора! — кричить вона.

— Не тепер, так раніше… Ти хвора дочка хворих батьків. Це вони через століття, через наші голови простягають до горла нашої дитини свої пазурі. Не заважай мені робити, що треба! Мовчи!

Вона мовчить. Чайник закипає. Людмила наливає собі в склянку міцного чаю, доливає кип’ятком. Потім кладе ложечку цукру, пробує, кривить губи… І кладе ще одну ложечку.

Антон Сигізмундович сидить у саду і на всі груди дихає ранковим повітрям. Очі його заплющені, він ритмічно коливається. Він мудрий, бо вміє бачити чудесне в найзвичайнішому. Він перетворює в акорди схід сонця, ранок, складає симфонії, сонати. Сидить, ритмічно коливається, заполонений музикою.

— Антоне Сигізмундовичу! — торкаюсь я його плеча. — Ми зараз веземо Стеллу до лікарні. Я був уже там сьогодні. Треба негайно її везти.

Заходимо до кімнати. Ще через кілька хвилин на вулиці гуркотить авто.

Я чую кроки Макса. Макс простягає мені свою широку руку.

— Я ж це знав! Хіба ти міг інакше зробити? Їдемо!

Стелла спить весь час, поки ми їдемо до лікарні. Вона тільки тоді прокидається й розплющує очі, коли авто заїжджає до лікарні й підстрибує у воротях.

— Чого тобі, Стелло? — тішу себе надією, що вона мене пізнає, загадає щось, і я зможу виконати її — може, останнє — прохання.

Бачу, що вона нічого не відповість мені. Маленька скрипачка нічого не скаже. Вона дивиться на мене, але не пізнав мене. На моїх руках не та Стелла, яка недавно стояла на сцені великого залу і тримала в руках скрипку.

Стеллу приймають швидко. Вийшла сестра, взяла її на руки. Мені здалося, що на хвилину Стелла завагалась, безпорадно поглянула навколо. Та ні! Вона й не думала пручатись. Їй було зовсім однаково, куди її несуть. Вона навіть пригорнулась до сестри. А от і двері зачинились. Мені тільки треба розписатись у канцелярії. Так, я на все згоден!

Виходимо за ворота з Антоном Сигізмундовичем. Між нами і містом великий луг починає випаровувати нічні роси, і здається, що море жовтих квіток, серед якого лягло кілька червоних і бузкових островів, тихо ворушиться. Довгі, тонкі хмари, немов довгошиї журавлі, плавають у морі пурпурного світла. Рівний обрій рвуть хмарки диму заводів. З землі, наче з берега, дивимось у мовчазне море.

Того ж дня, коли одвіз Стеллу до лікарні, я зайшов до інституту. Незручно було йти — всі мене розпитуватимуть про хворобу дівчини, про її стан, про перспективи на одужання. Що я їм міг сказати? Як міг сказати, що дівчині прищепили малярію, і тепер у неї не одна, а дві хвороби?

Але в інституті мене зустріли тепло, гарно. В лабораторіях ішла робота. Метушилась Ліда Янчевська, у дворі інституту розпаковували нові апарати, різне приладдя для лабораторій. Все було гаразд, усе йшло звичайним, нормальним шляхом, як і раніше.

І виявилось, що всі знають про хворобу Стелли. Не треба було нічого розповідати. Навіть те, що дитині прищепили малярію, — всі знали.

Так вийшло, що мов особисте горе зробилось горем цілого колективу. Наш час і знаменний тим, що радість одного стає радістю всіх, і горе особисте ми перемагаємо гуртом.