Семен Скляренко - Пролог

— Вибачте, — перебив я. — Народитися — раз, любити — два… а потім?

— Що потім?

— Потім… — тихо сказав я. — Померти! Полюбити раз, і потім померти. При гарному освітленні, як казали ви, над срібним плесом річки, під фіолетовим небом, але неминуче померти. Полюбити тільки раз… І померти… Любов — життя — смерть.

— Вибачте, — заперечили за столом. — Хто вам сказав, що любити тільки раз?

— Життя каже, — відповів я. — Така вже логіка речей. Коли метелик народжується, як ви казали, тільки з наміченими органами для їжі, але без самих органів, то в нього вистачить сили лише на одно кохання. Вдруге він ніколи не полюбить. Ви уявили собі любов як щось ізольоване від життя й смерті. А її треба уявляти в безперервному ланцюгу: народження — любов — смерть. Тоді помилки не буде.

Заграла музика. За акордами Бетховена я згадував слова великого Гете:

І під звуки музики відвідувачі кафе встали.

Повз мене пройшов чорнявий, а за ним… я був вражений… Ішов почервонілий, спантеличений Гордій Семенович.

— Ви? — щиро здивувався я. — Ви тут? Це ви розповідали казку про ефемер?

Він почував себе кепсько. Я бачив — уся кров прилила йому до обличчя, навіть вуха почервоніли.

— Ви, — кинув я йому в обличчя, — ви боїтеся смерті, боїтеся болю, і тому створили цю казку про ефемер. Їм, ефемерам, теж боляче, коли вони помирають.

— Це тільки казка, — винувато сказав він, але я бачив — він був дуже переляканий.

Губи його тремтіли — він поспішав вийти з кафе.

Вийшов з кафе.

— Куди ж тепер?

Яскраво стала передо мною моя остання зустріч із секретарем крайового комітету партії. Яскраво запам’ятались його слова про боротьбу зі смертю. Він же заперечував смерть, казав, що вона не безвихідь, не остаточна втрата сил у боротьбі за життя. А тільки нормальний, логічний його кінець. Він навіть сказав мені, що нічого боятися смерті.

Я мусів піти до нього. Не просити допомоги! Він, як і я, не міг врятувати Стелли. Але я повинен був сказати йому, що він помиляється, що смерті не перемогти, що вона таки існує і лишається найстрашнішим актом у житті людини.

Може бути, я, як і тоді, коли трапилась невдача з білком, хотів перекласти провину на інших. Але мені було дуже тяжко, я хотів, щоб і інші знали, що мене спіткало велике нещастя, проти якого ні я, ні хто інший не може боротись! Він — воля! Прагнення і вираз сотень тисяч. Його слово, навіть коли він скаже, що в моєму випадку треба тільки скоритись і закінчувати божевільну гру, буде для мене підтримкою. Навіщо вдувати кисень у легені, якщо легенів немає?

Була глупа, пізня ніч. Тільки вийшовши з кафе на вулицю, я зрозумів, що роблю нісенітницю. Хіба хто ходить у такий час до секретаря крайкому, щоб сказати йому про хвору дочку й неминучість кінця? Що міг він порадити мені? І де, нарешті, шукати його — самого секретаря — в такий пізній час?

— Він дома! — говорив я. — Вія повинен бути в цей час дома. Зайду по дорозі до крайкому, там довідаюсь, де він живе. Я мушу йому все сказати.

Так дійшов я до крайкому партії. Кілька вікон у горішніх поверхах були освітлені. Внизу молочні ліхтарі кидали світло на мокрий брук, вітер шпурляв з дерев в’ялі пелюстки квіток.

Я подзвонив. Вийшов вартовий. Хапаючись, я говорив. Зняв навіщось капелюх. Вітер тріпав волосся на моїй голові. Вартовий посміхався — я говорив неймовірні речі! Це швидше була розвага в години вартування, ніж серйозна справа. Він не йняв і мав право не йняти віри, що мені в таку пізню годину треба бачити секретаря крайкому. Він не хотів, і мав підстави, не казати адреси секретаря крайкому, бо божевільним жодних адрес давати не треба. І тільки після моїх настирливих прохань він згодився піти подзвонити телефоном секретареві. Я стояв унизу в вестибюлі, він дзвонив.

— Сюди прийшов, вас питає, — вартовий кілька раз перепитав моє прізвище. — Так, так! Він тут! Як кажете? Слухаю!

Вартовий далі зник десь у проваллі вестибюля. Потім він з’явився вже одягнений і привів з собою другого вартового.

Ми вийшли з ним на вулицю. Біля парадного гуркотіла машина. Сіли в глибокий кузов, і авто полетіло нічними вулицями міста, кричало розпачливо в провулках, краяло майдани.

Коли б пізніше хто запитав мене, де я був тієї ночі, я не міг би дати точної відповіді. Я не назвав би вулиць, де ми проїжджали, і тієї вулиці, де зупинилось наше авто. Це було на околиці міста, недалеко від нашого інституту.