Семен Скляренко - Пролог

І от котиться ніч. Довга, напружена, неспокійна. Вона немов стверджує приказку: «Le malin est dans lo nuit» [1] Жах буває вночі. . Вночі уявляються різні жахи. Боязко зазирати в майбутнє. А всі думки коло неї — хворої дівчинки.

Заходжу до Стелли — вона спить і вві сні часто вимовляє незрозумілі слова. Довго сиджу біля неї; гостро відчуваю самотність. Людмила давно спить у своїй кімнаті. Треба було б їй вартувати вночі, бути біля дочки в ці неспокійні, тривожні години, але вона рано лягає. Я виміряю кроками кімнати, сиджу годинами біля дочки, а Людмила спить. Важко зрозуміти її, — так можна поводитись тільки, коли дивишся на події, як на закономірну неминучість, або ж коли людина так пригнічена подіями, що втрачає здатність реагувати. Але ні — якби вона не реагувала на хворобу дочки, то разом утратила б здатність реагувати на всі явища, що відбуваються навколо неї. Вона ж виходить у місто, робить свої справи — ні, вона сприймає хворобу як неминучість, як таке, чого не можна уникнути! Тим прикріше й болячіше мені, я почуваю себе зовсім самотнім.

Знову я ходжу в чотирикутниках кімнат, потім сідаю в кабінеті і пробую читати. Ні, читати не можу. Відчуваю біль, самий справжній біль. Важко тільки знайти центр цього болю. Швидше всього, що він у кожній частці мого організму. Я болію весь. Болить нога. Болить відрізаний давно від руки палець.

Ниє в прострелених грудях. І це триває довго, довго…

Тоді я почув кроки в саду. Вони наростали. Хтось ішов від воріт у сад. Гравій шелестів під ногами.

Я схопився з ліжка. Хто б це не був, я попрошу його до вікна, розмовлятиму з ним, забуду все.

З-за кущів вийшла Ліда Янчевська.

— Лідо! — крикнув я. — Куди ви?

Вона зупинилась проти вікна.

— В лабораторію. Працювати.

— Вночі?

— Вночі? — вона весело засміялась. — Я вже встигла побувати на озері й покупалась. Саме час…

І я побачив — звичайно, був уже ранок. Ніч минула. Вночі я зосередив усі думки на хворобі дочки і забув про все. Але ж не все ще скінчено. Є ще білок. Боротьбі не кінець. Треба перевірити наслідки аналізів.

— Лідо! Почекайте! Ми підемо разом!

Я бачив їхні адреси в довідниках, телефонних книжках, на вулицях, у під’їздах. Знав, де їх шукати. Але йти було важко. Адже кожен міг мене зустріти на вулиці, піймати з доказами, як злодія.

Усі вважали, що я такий, як вони — здоровий, дужий, міцний. І я себе почував таким. Я з усіма разом їв, пив, жив, працював. Якщо ж винен я, тоді є загроза не тільки для Стелли, а й для всіх. Вони нічого не знали.

— Треба йти, — вирішив я. — Треба все перетерпіти. Треба рятувати дочку.

Важко було йти і соромно. Мені здавалось, що за мною хтось стежить. Ніхто, безперечно, не стежив. Але я знав, що моє обличчя мене зраджує. На ньому написано все. Кожен, хто мене побачить, зрозуміє, що я криюсь, і мені є з чим критися, що в мене є таємниця, яку я ховаю. Ні, поки що моєї провини ніхто не повинен знати. І я був, крім того, певен, що в хворобі Стелли я не винен.

Раніше, ніж зайти до будинка, я пильно озирнувся навколо. По вулиці текла юрба. Асфальтом котилися сотні авто. Ішли тролейбуси. Серед цього руху на вулиці міста ніхто мене не міг знати. Все ж я зігнувся і зайшов до парадного.

Двері відчинила жінка. Показала в передпокої крісло в куточку і зникла. Я став ждати й роздивлятися навкруги себе.

Спочатку я оглянув кімнату, в якій сидів. Це була довга, схожа на галерею кімната. Під стінами стояли крісла. На стінах — багато картин. Частина була завішена марлею, щоб не псували мухи. На картини падало досить світла. І я здивувався, що всі вони були подібні одна до одної. Тематика однакова — на всіх картинах були змальовані жінки.

Я побачив тут «Княжну Генріету» і «Сусанну у ванні» Ван-Дейка, «Дівчину з червоними квітами» Рембрандта, «Марію з дитиною» Бартоломея Мурільйо, «Діану» Тиціана, «Маделену Строцці-Донну» Рафаеля, «Вихор» Малявіна, «Казку» Нестерова, «Удову» Федорова, «Вакханку» Бруно. Це були бездоганні копії полотен великих майстрів. На всіх картинах домінувала жінка. Мене це дуже вразило — і не такі картини я сподівався тут бачити; були б доречніші жахливі картини Ропса, Ретеля чи Штука.

Мене тоді зацікавило — хто приходить сюди, хто шукає тут поради й порятунку?

В кімнаті було небагато відвідувачів. У куточку сиділа дівчина. Вона вдавала, що читає книгу, але з того, як вона тримала книгу в руках, і з того, що вона довгий час не перегортала сторінок, я помітив, що вона не читає. Вона ховала своє обличчя. Це обличчя, напевне, було молоде, красиве, як її плечі, руки, тіло. І через те, що вона від усіх крилася, я також одвернувся від неї — щоб не турбувати її.