Семен Скляренко - Пролог

Страшно було дивитись на нашу дівчинку, яка ось недавно була здорова, весела, а тепер не могла зосередитись на певній думці, розгубилась, втратила ґрунт під собою. Блискавки прорізували її мозок. Думки передавались недокрівному тілу, і рука її, ніжка, головка, — все було у полоні нестримного, відбивало стривожені думки, все було в безладному, конвульсійному русі.

— Ходімо! — сказав лікар до мене. — Стелла спатиме. Вона дуже стомилась — і завтра хоче бути здоровою. А щоб це було так, їй треба міцніше заснути. Спи, Стелло! Ти спатимеш?

— Спа-а-а-а-а-а… — довго тягся один звук у кімнаті.

— Щоб сказати щось певне про характер захворювання, — почав лікар, — треба зробити ще багато спостережень і досліджень. Але головне видно вже й тепер.

Повз двері тихо пройшла Людмила. На вулиці кожні чверть години сюрчав у сюрчок нічний сторож. Місячне світло на вулиці було таке пронизливе, що перемагало зеленкувате світло кімнати, і два килими, виткані з місячного відсвіту, лежали на підлозі.

— Несподіваний припадок на концерті, про який ви мені докладно розповідали, огляд хворої і ці характерні симптоматичні явища розкладу у мисленні, які ми тільки що бачили, параліч правої руки й ноги, затримки в мові, — все це дає право сказати, що перед нами дуже важка хвороба. Те, що хвороба виявилась лише цими днями і немов раптово, не свідчить, що дитина захворіла тільки тепер. Ні, вона давно хвора, хвороба прогресувала роками.

— Це, — руба запитав я його, — кажіть прямо…

Він помовчав. А потім повільно сказав:

— У дитини починається божевілля. Хвороба, що рідко зустрічається, — дитячий прогресивний параліч, як називаємо ми її. Хвороба поглиблюватиметься, охопить мозок дівчини й тіло. І потім…

— Що потім? Кінець хочете сказати ви?

— Так, кінець, — зітхнув лікар. — Тяжкий кінець.

Місячні килими пливли по підлозі ліворуч. На вулиці заливався свистом нічний сторож.

— Я нічого не розумію, — перервав я, нарешті, мовчання. — Ви сказали, хвороба прогресувала роками. Ні, ні, я, звичайно, не те запитую! Я чув багато про такі хвороби. Я знаю, що не дитина винна в цій хворобі, винні бувають часто батьки. Але я не розумію, звідки все це. Я здоровий, нерви мої зроблені, може, з тонких, але з дротів, бо інакше я не говорив би з вами після того, що мені довелось пережити на моєму віку. Он, за дверима, чуєте, пройшла мати дитини — моя дружина. І її здоров’я в прекрасному стані. Де ж причина, питаю я вас, дорогий лікарю?

— Недосвідчені моряки, — відповів лікар, — під час бурі у відкритому морі шукають землі під собою і загибають у хвилях. А моряки, що знають море, лізуть на високі щогли, перемагаючи шалені пориви вітру, бурі, а звідти бачать далі й ширше і знаходять землю. Коли ви шукатимете причини хвороби біля себе, то всі ваші намагання засуджені на невдачу. Треба поглянути далі й ширше.

— Себто? — не зрозумів я.

— Пригадайте ваших батьків… дідів. Там треба шукати причини. Від одного до другого…

І передо мною, немов на екрані в кіно, коли лампа в проекційній має малий розжар, вирнуло в мерехтінні обличчя мого батька — старого, висхлого, завжди веселого дідуся, що помер, як філософ, тільки через те, що хотів померти, вважаючи за зайве жити, коли не маєш сили працювати, як замолоду. Вирнуло обличчя моєї матері, жінки з рухливим заячим, у зморшках, підборіддям, яка загинула під трамваєм, бігши через вулицю з корзиною жовтих пахучих антонівок. А там ще далі, за батьками, я побачив своїх дідів. Усі вони були старі, я їх міг пригадати тільки радісними, вони сміялись, були міцні, здорові.

— Причина захована від мене, — сказав я лікареві. — Важко збагнути, де вона.

Повз двері пройшла Людмила. Лікар укладав у чемодан свої інструменти, збирався йти.

Знову в чотирикутнику вікна вималювалося обличчя Антона Сигізмундовича. Я ступив назустріч йому до вікна.

— Тихше! — сказав він. — Людмила Оскарівна ще раз заборонила мені вас турбувати й запитувати про здоров’я Стелли. Але я стояв там під каштаном, на вулиці, і бачив, як вийшов лікар. Що він сказав?

— У вас немає дітей, Антоне Сигізмундовичу? — запитав я його.

— Немає.

— Тоді ви ніколи не знатимете такої муки, яку я відчуваю тепер.

А потім пригадав, як він грав цього вечора. Адже він плакав, закінчивши гру. Він теж безмежно любить Стеллу.

— Стеллі погано! — сказав я. — І ми нічого не знаємо про її хворобу.

Він більше не питав. Пішов задки од вікна і зник в тіні каштанів. Місячні килими пересунулись з підлоги на стіну, пливли, як човни.