Леонід Сапожников - Вічний рух

Мій рюкзак і спінінг залишились на автостанції. Іти легко, від цього отримуєш велику насолоду! Сонце веселе і негаряче.

Я знаю, що вона зараз почне вичитувати і розмірковувати про всілякі ускладнення, а так хочеться закурити.

— Що з тобою? — стурбовано запитує вона. — Ну що з тобою?

Я мовчу. Я дивлюсь на те, що тримаю в долоні.

Білий витончений шнур з магазину «Динамо».

Над обрієм піднімається дощова хмара.

Переклала з російської Наталя КАЛІНІЧЕНКО

Відраховувались останні секунди до старту.

— Десять! — гримів немов із неба голос.

Кращі вчені Землі з’їхалися в Філадельфійський інститут електромагнітних хвиль.

— Дев’ять!

Де проводився перший у світі експеримент подорожі в часі…

— Вісім!

…За яким, певне, стежив увесь світ…

— Сім!

…До якого багато років готувалися найвидатніші розуми планети…

— Шість!

…На який відчайдушно згодився студент-відмінник інституту Х’юберт Редфорд…

— П’ять!

…Якого перенесуть в майбутнє на шістдесят з гаком років потужні «крила часу» — так було названо новий тип електромагнітних хвиль…

— Чотири!

…Шістдесят з гаком років…

— Три!

…Це максимальний рубіж поля. Поки що вчені ще не навчилися суцільно керувати часом…

— Два!

…Безстрашний Х’ю згодився! Далі було вже нестерпно проводити експерименти з тваринами.

— Один!

…Здавалося, секунду заповнила сама вічність.

— Старт!!!

Почувся хлопок повітря, яке заповнило вакуум.

Редфорд зник!

А по паузі мовчання залунали вигуки захоплення.

Минуло 62 роки, 4 місяці, 18 днів, 17 годин, 41 хвилина. До фінішу залишилися лічені секунди.

— Три! — Як і понад півстоліття тому гримів голос в експериментальному павільйоні Філадельфійського інституту електронномагнітних хвиль.

— Два!

Учені завмерли в надії.

Чи здійсниться мрія землян? Чи з’явиться посеред павільйону, як зник понад шістдесят років тому, студент Х’юберт Редфорд?

— Фініш!!!

Аж ні!

Не з’явився Редфорд.

Що ж сталося? Може, вчені помилилися? Може, він з’явиться завтра, через тиждень?

Ні. Сміливий Х’юберт не з’явиться ніколи!

Спливали останні секунди життя Х’юберта Редфорда.

— Я вмираю, — шелестіли його вуста. — А були такі впевнені…

Х’ю задихався. Було тихо, тільки десь дуже далеко стукало серце.

— Чому так темно? Я вмер?

Х’ю відчув на спині тепло. Він повернув голову — вона повернулася дуже легко, мовби нічого не важила… І в цю мить його засліпили яскраві промені. Він побачив вогненний диск і одразу впізнав його.

— Сонце! А в космосі, що там?.. — Х’ю роззирнувся.

Очі майже мертвого мандрівника у часі розгледіли з-поміж сяючих зір голубу сферу. Земля! Мила Земля!

— Як нерозумно! Ми ж знали, що хвилі часу рухаються незалежно від матерії, і поширюються не в просторі, а в «потоці»… Адже рухається все: планети, системи, галактики… Рух, вічний рух… Телепні!..

Помираючи, Х’юберт Редфорд встиг ще раз помилуватися красою зірок.

А зірки, здавалося, до всього байдужі, плакали. А може, й сміялися.

Золотавий уповні місяць поволі спливав над темним горизонтом. Я зачудовано спостерігав за ним, але думав: скільки-то всіляких чудасій і химер пов’язано з небесним світилом на землі? Скільки бід і неймовірних загадок?.. Пригадалася й недавня історія, свідком якої довелося стати самому.

Тоді я тільки розпочинав лікарську практику і, можна сказати, розпочинав її вдало. Пацієнти якось одразу довірилися, й довгі черги потяглося до мого кабінету. Спершу не знав: тішитись чи журитись, оскільки з одного боку, мене поважали, а з іншого, я дуже стомлювався. Може, з незвички, адже треба було постійно сушити мізки, щоб поставити правильний діагноз й призначити дієве лікування, до того ж, я сприймав кожного хворого надто близько до серця. Це вже потім набув холодного спокою, який притаманний медикам.

І ось одного такого паморочливого дня я повернувся з роботи украй знесиленим і голодним. Оскільки в мене не було дружини, я заходився готувати вечерю сам. Але й тут перешкодили: в прихожій пролунав дзвінок. Довелося кинути сковорідку й поспішити до вхідних дверей.