Володимир Васильєв - Миколаївське небо

На Радянській палало полум’я автодафе.

Солодкуватий запах горілого людського м’яса довгий час переслідував мене. Я затискав ніс, дихав крізь носову хустку, але це не допомагало.

Екіпаж зупинився біля будинку, в якому жив Барон. З візником я розплатився золотими монетами невідомого карбування, що загадковим чином опинилися у кишені моїх штанів.

Барон не здивувався моєму візитові. Він мовчки провів мене у свою єдину, тісну кімнатку. П’яний Лена, погойдуючись, виціджував у пластиковий стаканчик з-під сметани останні краплі мутнуватої рідини.

— Відкорковуй коньяк, — сказав Барон. Лена, опустивши руку за спинку дивана, зробив невидимі перестановки, супроводжувані скляним дзенькотом, і витяг на світло пляшку «Білого лелеки». Мені налили в червону кавову чашечку з відбитою ручкою.

— За довгоочікуваний Кінець Світу! — вимовив Барон і торкнувся своєю склянкою моєї чашки.

Лена й Барон випили, захрумтіли огірочком. Барон подивився на мене і грізно наказав: «Пий!» Мені довелося скоритися. Лена розлив ще раз.

Коли пляшка спорожніла, Барон, уподібнюючись суворому комдивові з фільму про Велику Вітчизняну, сказав:

— Тепер, братухо, доповідай обстановку.

Моя розповідь була плутаною, з купою відступів. Я розповідав то докладно, то вкрай поверхово, перескакував з одного на інше, плутав послідовність подій. Іноді — плакав, і тоді Барон підкурював сигарету й акуратно вставляв її мені між губ. Я затягувався і чмихав носом.

— Бароне, чому це робиться?! — запитав я, зім’явши п’ятий недокурок об дно зеленої скляної попільниці.

— От тобі й на, приплили! І в кого ти такий кмітливий? — здивувався Барон. — Сашко, ти сам щойно відповів на своє запитання.

— Я? Я відповів? Бароне, ти п’яний!

— Відповів. Причому докладно. Але ти боїшся визнати це, — Барон перейшов на хриплий шепіт. — Боїшся усвідомити свою провину. Тому що вона розчавить тебе.

— Костю, — зненацька назвав я Барона по імені, — це п’яна бредня! Тобі потрібно проспатися!

— На жаль, ні. Саме ти винуватий у тому, що наш світ неждано-негадано звалився в середньовіччя. Згадай про голодних мудреців. Реальність не об’єктивна, вона — породження людини.

— Ні!

— Сашко, у нашому місті ніколи не було АТС-51. Як і вулиці Лейтенантова, на якій нібито живе твоя Галинка. До вчорашнього дня ти не був з нею знайомий, я вперше чую це ім’я. Тріщина, дозволь і мені використовувати цей термін, зародилася в той момент, коли ти переніс на матеріальний носій, папір, текст пісні «Бездиханна Мрія». Я не знаю, чи написав ти її сам, і вже потім видумав Галинку, її телефонний номер і вулицю Лейтенантова, чи текст був надиктований тобі згори-знизу. Не знаю. Чи відбулося роздвоєння реальності, чи час повернув назад, чи справді настав Кінець Світу, першопричиною цього стала поява другого тексту. Пам’ятаєш, тобі в голову прийшла думка про важку хворобу, що вразила світобудову. Отож, я, дипломований біохімік, заявляю: хвороба — інфекційна. «Бездиханна Мрія» — вірус. Головний симптом хвороби — регрес цивілізації. Текст Лавочкіна з’явився першою ланкою, геном вірусу, вбудованим у нашу реальність, немов у ДНК клітки-вірусоносія. Ти став рибосомою цієї клітки, за допомогою якої був синтезований наступний вірус. Будучи ключовою ланкою у розмноженні вірусів, ти міг виробити імунну відповідь, запобігти сповзанню в середньовіччя. Але, розтоптавши Катюшу, ти обірвав пута ненависного тобі минулого, і тим самим знищив шлях назад.

— Не вірю! Сказане тобою — повна, цілковита бредня!

— Ти можеш пояснити те, що сталося, за допомогою звичних формул? — Барон схилив голову набік, заглянув мені в очі.

— Бароне, але чому я?!!

— Що за непристойність? Єдине, про що можна шкодувати, те, що твоє ім’я залишиться невідомим.

Коли ми прощалися, Барон сказав:

— Витри соплі — нічого вже не зміниш. Краще подумай, який з новоявлених християнських Орденів найбільше імпонує тобі. Я вибрав Орден Баптистів. І, до речі, дуже сподіваюся одержати баронський титул. Головне, не втрачати почуття гумору. Навіть тепер.

… Коли я засунув руку в кишеню, щоб дістати ключ, двері моєї квартири розчинилися. У їхньому прорізі, на тлі жовтеньких шпалер, стояв заступник начальника райвідділу міліції. В одній руці він тримав чорно-червоні чотки, в іншій — батіг з металевою кулькою на кінці. Посміхаючись, він запитав: «Як, друже, гарні Янчині принади?» Слідом за цим чимсь важким і твердим мене вдарили по потилиці. Втрачаючи свідомість, я заглянув йому в очі. Його зіниці були бездонними.