Тимур Желдак - Історія чемпіонатів Європи з футболу

Підсумкова таблиця групи 2

У третій відбірковій групі був один явний фаворит – двократний фіналіст двох попередніх першостей Європи, півфіналіст щойно завершеного Чемпіонату світу – збірна Радянського Союзу. Вряди-годи команді СРСР пощастило з жеребкуванням: ані греки, ані фіни в той період сильними футбольними збірними не вважалися, а збірна Австрії, що колись виблискувала, у післявоєнні роки помітно здала в класі, і частіше дарувала очки суперникам, ніж відбирала їх.

Здавалося б, проблем у радянських футболістів не було і не могло бути. Тим паче, що виріс рівень чемпіонату СРСР з футболу. До тих московських клубів, що традиційно боролися за вищі місця на п’єдесталі пошани, додалися спочатку київське, а потім і тбіліське «Динамо». А в рік початку відбіркового циклу – 1966 – турнірна таблиця Чемпіонату СРСР з футболу набула абсолютно несподіваного вигляду: за підсумками змагання серед призерів не виявилося взагалі жодного клубу з Москви! Чемпіоном стало «Динамо» (Київ), срібло здобули армійці з Ростову-на-Дону, а третє місце посів бакінський «Нафтовик». Але у радянського футболу були традиційно інші проблеми, і не завжди пов’язані з футболом. З одного боку, футболісти збірної Країни Рад були не зовсім простими людьми. Хоч би в тому відношенні, що у них було багато чого, що дозволено було лише вищому партійному керівництву, та і в поведінці вони могли собі дозволити трохи більше, ніж прості будівельники комунізму в окремо взятій країні.

Можливо, саме таке ставлення призвело до появи частих випадків зловживання алкоголем, що траплялися як з середнячками, так і з визнаними лідерами своїх команд. Саме з середини 60-х прийшла до нас спочатку футбольна приказка: «пивка – для ривка, водочки – для обводочки, а потім винця кріпленого – для удару мудреного».

Не останню роль грав і той факт, що футболісти належали до невеликої касти «обраних», які їздили за кордон, їли там, пили і спостерігали чудеса Європи, що оправилася після Другої світової. Те, що бачили футболісти з СРСР, різко контрастувало з «робочою реальністю», пайками, зарплатою ударника соціалістичної праці і почесними грамотами від Партії і Уряду.

А щоб побачене не зароджувало в умах молодих, сильних і незалежних молодих людей бажання розірвати відносини з рідною соціалістичною реальністю, усі вони ходили «під ковпаком». І це був третій момент, що досить сильно впливав на результати футболістів з СРСР: що б вони не робили, їх супроводжував невсипущий контроль «компетентних органів», а якщо його не було помітно, можна було з упевненістю стверджувати – кожен другий доповідав про вчинки кожного першого «куди потрібно».

В результаті – не завжди на поле виходили кращі, не завжди вони були якнайкраще підготовлені, відповідно, далеко не завжди радянську збірну супроводжував успіх. Це анітрохи не радувало високопоставлених уболівальників збірної на чолі з Генеральним секретарем КПРС Леонідом Брежнєвим. Як наслідок – нові «чистки неблагонадійних», заміни і пертурбації, які ніяк не йшли на користь національній команді.

Чи не тому після першого сплеску і перемоги на ЄВРО-60 результати радянських футболістів весь час лише погіршувалися, аж до 1988 року, коли під час Перебудови перша команда країни завоювала срібло на континентальному чемпіонаті, а олімпійська – і взагалі досягла чемпіонства, обігравши у фіналі Бразилію?

Втім, повернемося у рік 1966. Після визнаного «провальним» четвертого місця на Чемпіонаті світу в Англії (до речі, це був кращий результат радянських футболістів за всю історію Мундіалів), сталася заміна головного тренера. Збірну очолив Михайло Якушин, який був у великій шані у партійних працівників. Тренерська кар’єра цього фахівця феноменальна – він є рекордсменом по виграних першостях СРСР: шість титулів за 13 років. Проте добився він цього за короткий післявоєнний період з 1945 по 1959 роки, коли силові структури, що курирували товариство «Динамо» просто знищували клуби-конкуренти. Чого вартий лише суд і сім років таборів для кращого футболіста СРСР усіх часів Едуарда Стрєльцова за сфабрикованим звинуваченням в згвалтуванні!

Втім, попри звинувачення у порушенні режиму, радянська команда, активно готувалася до відбіркових матчів, спокійно спостерігаючи по телевізору, як їхні суперники втрачали очки в особистих зустрічах. А коли прийшлов час вийти і показати клас, видала приголомшливий за красою і напруженністю матч в «Лужниках» з австрійцями 4: 3. Саме у тому матчі зійшла зірка киянина Анатолія Бишовця, який забив третій м’яч в стрибку ножицями через себе метрів з 15 в дальній від воротаря кут. Відзначилися в тому матчі й інші талановиті нападники радянської команди – Малофєєв, Численко і Стрєльцов. Втім, помічені були не лише 4 забитих, але і 3 пропущені м’ячі нашої команди – цей матч став передостаннім у складі радянської збірної для легендарного воротаря Лева Яшина.